неділя, 14 серпня 2011 р.

старі поезії Сергія Вінницького




Гаряче сонце

Гаряче сонце небаченим яблуком
Щімко стискає сумний Базавлук.
Щоб то не стало, не скімли ядухо.
Звабся, зірви закаблуки навкруг.

Напружені хмари котяться золотом.
Весіль божевільна. А серцю хоч плач.
Грюкнуло в сніг наймине жорно,
Грюкнуло добре, аж спонукач

вилупив дико порожні очі.
І замість слів зірвав полотно
Гарячого неба останній окіл.
Відбивсь поцілунком у тихім: ти хто?

-------------------------------------------------------

Легейда над Божою річкою

Голуб’ятня багата в саду. Небожа заповзялось на звуки.
Двір вратливо хрещений в гаю, грає білі калинові муки.
І несе мою вроду сон-світ із тужливого, буйного саду,
в чарівний, елеґантний цвіт, в ароматну святість ошатну.
І гойдають алею лілей діаманти леґейд і веселок.
Дивовижа – від одіссей, ґазда сонцем вияснює серце.
На шматки голова розкололася, піччикато грають сопілки.
Божеволіє квітка колоса в білих ризах медової гілки.
І з яскравих оранжерей миготять кришталеві зорі.
Ахінея живих епопей, наче дзиґа в садах неозорих.
У шкарлупках яйця-райця даль і ґрація з благом доріжки
меланхолії мліє, як цар, перебивши віжками ріжки.
І дещиця сміється з добра, і варґатна веснянка у ружі.
Вже яскраво блищать образа, в міріадах сонячні мушлі.
Повз березову арфу Орфея ошелешений дощ кропить обрій.
У дворищах, в фармакопеях палахтить білим полум’ям попри
всю сердешність березових крапель. В яблуневих інтригах садів
розсекречує натовп рай-травень, вищебечує настрої.
Яснозорим мереживом колії у прозорих мантіях фей
менестрель вивертає агонії в перламутрове небо алей.
Аромат розузорених квітів несе дух асамблей і прем’єр,
і сліпий фарисей сіє чисті чарівні буяння рів’єр.
Джерґотить вольєр Богородиці. На майдані зібралися родичі.
І камея у ліриці слів освіжила батьківський двір.
Вторить горлиця із холмогорок підресорену шворкою жорну.
Жорно дзоркнуло перебором, розбирає голосом горну.
Розлилась в перетворах душа невловимо ласкавої Ів.
І Алкей, як халепа, в трусах скреготить борозевим наїв.
Крутогором бездонний сквер стоголосить безодню над Бро,
заворожена Ельс серед рей, амальгама, де зорі – гербом,
Гей, Оскоре, де Ода найкраща? Де душа – орхідей буріме?
Під пряме дефіле грає в щастях фуете Сюзане – з вар’єте.
Під агу розніжених друзі диригує жаберний кощій.
під стожари прозваний в душі з неспокійний криком колій.
І нівроку ворожать в жаринах ту, яка розчинила всі речі,
після того як енергійна окрилила фіалку поезії.
Черешневий сад у блаженстві, де всі позови в позіхах щезли.
І над вечір майданом переднім фуговію заграв жук-щепій.
– Гой-ой, перетой! – Йой-ой, гойда-ойда! – Ух-на! Ух-ма!
– Гойда!.. Ойда! – Ой-ма, ох-ма! – Ох, ах, гопа-на!
Чахла зоряна карга. – Яй-Ай! Ей-гей! Яга-гей! гей-яга!
Прозора дзига джерела іскриться. Усамітнено хвіст гвинтить равлик.
А над плесом літають крильця пелюсток, бригантин і сакралій.
У гаю сховалась від Ліриків дивовижна пагода мрійників.
У раю, де стоїть Боже Ліжечко, серед чудних угідь – лише збіжжячко…
У садах заспокійні, біблейські всюди встелені трійцями стежки.
А в зиґзаґах лаґун заґребські спочивають савани предків.
Вже мігрують легенди метеликів опановані власною волею.
Білі чайки сміються над долею індульґованих часом ґенделиків.
Тут над ніжним теплом озер неповторна велич дельфінів
і вони шаленіють від сфер, перестрибують пілігримів.
Тут фламінго під тихе легато грає хвилями теплого вітру.
Чародійний форель–навігатор суґестує легейдову лінгву.

-----------------------------------------------------------------


Митар

Господи вишній, я в тебе лишній.
Шедросте Божа, я ж твоя гожа.
Жию та орю, а дітям все горе.
Оце так дожився, лихо та й голе.

Живе Україна, бандам раїна!
Яке лихо вип’є народна руїна.
Як тобі, воле, добрая Рада?
Бідна голота - вічна регета.

Ґешефти , бренди, замки-палаци,
та «Мазератті», та з джипами Каци.
Світ, як затятався, допався до сала,
А у Омелька воля і слава.

Збивайте сокири дракона корупції.
Коли цьому цісару відтянуть руції.
Коли цього спрута, що править країною,
Устим та Олекса перейме дубиною.

Профани та лохи народу майданного
Всещедрого, барсько-кумівсько-осанного!
Постаньте героями мужі трибуни.
За мурами влади громадні регуни.

Украйно, розкрий голодні вуста,
Бо велич кишені безлико-пуста.
Ниций господар владного крісла
Краде і має державні насмиста.

Уже адвокат назвав мені суму,
І свій прокурор, і суддя як гуру.
Для захисту прав і свобод у судах
у нього «чорна каса» в Рахнах.

Господи вишній, я в тебе лишній.
Шедросте Божа, я ж твоя гожа.
Жию та орю, а дітям все горе.
Оце так дожився, лихо та й голе.


----------------------------------------------------

Чому?Господи, чому!!! –
Я причина самого себе?
Чому сьогодні мої почуття
засмічуються
суррогатами цивілізації?
Чому я – тільки той, хто пов'язаний
з минулим чуттєвим досвідом?
Чому – я не знаю майбутнього
у всій достовірності?
Чому моє життя перебуває
у конфліктах з моїми потребами,
у постійних взаємних запереченнях
моїх умінь і знань, прав та обов’язків,
моїх наукових уявлень про себе,
мого релігійного страху перед долею?
Чому у незалежності думок
моїх друзів, вільних поетів,
я вбачаю керований
якимось чином хаос у мистецтві слова?
Чому я взаємодію тільки з необхідною
мені гармонією природи на Землі?
Чому я завжди шукаю діалогу зі Всесвітом?
Чому, господи, ти умоглядно проникаєш у мене,
а я – у твою розірвану людьми сутність,
неначе у картину з речами моєї Музи?
Чому, Господи, я – розірваний і розіп'ятий
кризами і катастрофами цивілізації?
Чому мої уявлення про себе претендують на роль
єдиної інтелектуальної влади наді мною?
---------------------------------------
Невже, я маю орієнтацію на істину
осягнення мого одкровення?
І чому мене часто зраджують віра і думки?
Господи, хто знає майбутнє, той ніколи
не зрадить твоїх надій на твою людяність.


--------------------------------------------------------------

шанс

грандіозний у божевіллях великих зусиль
під фантазї часу завойовує простір без слів
зрив під зсув доплітає велике мереживо див
хто наївний своїми ідеями зняв з мене фільм

вибір в лавах живих аранжувань під гарячу
намальовану у прозріннях терпимих жінок
алкоголі й наркотики свідчать про вдачу
після третіх народжень терновий вінок

непоправна з пригод наречена з дитинства
мА я знаю легенду про своїх волоцюг
поки в мене не стався напад божевілля
я зберу усіх до труни кольорових папуг

інтонація суму надчуттєві зусилля
недаремно відроджують кожного з нас
танго з’явиться після емоцій й засилля
тих мелодій на флейті що зіграли цей шанс

-------------------------------------------------------

грюкну гей муко невмируще
весну велюрну пруже мур
всю землю плуже перелуще
веде удруге з глузду люд
в експериментах духу
зарепетує брехунець
перекує звуки на муку
струнке розбуджене на грець
переверне буремних з гурту
в дивертисментах духу
удруге штурм мене зведе
в улесливе зручне кубельце
незручне серцю змучене
зарепетує скрутить герцем
в асортиментах духу

--------------------------------------

Дай тобі Бог побачити,
як наповнюється ілюзіями
вільготний лиман,
як обдають гарячі вуста мадонн червоним квітом,
як в пропасниці рожевої ночі опухає волове лоно.
Безперестанку лунає віраж і метелиця сміхом.
Розпаленіли віртуози, віялокрилі домни весни.
Освітлений волоссям мазух згорає у вихорі нестям.
Витає на божевільних вогнях оксамитовий бас Полеля.
На злих лоскітливих язиках, їй-бо, кодло всіх нирок
вихлистує арфі струни життя і біситься від білизни.
Ажурна баюра переливається в арматурну оргію міста.
Ошалілим дівочим сміхом декорується бабин афект.
Свіжий бузок приязно ніжиться у готичних соборах.
Розманіжений і мурзатий дзвін з отакеньким отвором,
осоромлений сміхом, ловиться на мачулистому зові
і легкокрило проникає в неосяжний циклон притишених громів.
Захриплий цербер лагідно мається і пітніє в отаві лиману.
Охайненька цесарівна одразу ахає на розхилені лапи.
Цербер буквально перевертом зривається на неї,
з чимало розціпленим гаком оскаженів від свіжого жару.
Нечесана розшарілась в грудях у дивну нору-привабу.
Розтріпана, жваво розтята , озирнулась, як
цербер зненацька боляче ущипнув за лискуче стегно.
Так зустрічається розкішне рамено з раменом людей.
Примхливо пахка душа випускає білотілу волю,
обібравши свій край до останньої нитки, і воля плутається
в кручах, у ніжно білувато-рожевому полум’ї.
В дрімучому дуб’ї стережуть нудьгу напружені жмури.
Сторопівши у соромі, прийдешні знялися і полетіли:
– Овва, просякає безворса жмура! – Стиснутими зубами
відчуває свою розвинену силу і владарює над нею.
Вона роздирається цербером на пов’ялі, брунатні шматки,
і криваво глузує над сліпучо-білим тілом подертий дракон,
і ще прудкіше інтригує весну для солодкого тіла.
– Од бомбу в серце підкинув! І продірявив веснянку.
Шалена воскресла і розжиріла в щедрому полум’ї персиків.
Вориння відверто лоскоче звільнену з ярма хмарочосів,
лихом зачахлу в шарварках ще пломеніючу долю.
Ошукана кволіє густими очима:
– Мені вже жарко. Гальмуй, шалапуте, гальмуй.
Сполука ядучих подоб і приблуд, мліючи, якраз застогнала.
Заятрився визволений падуб. Явився воскреслий на груди.
Тонка, височена скаламутила вокалом всі піхви
і нестримно занила від окаянства: ой-ой-ой…
Тулячись оголеними пишними грудьми від граючого нутра,
озвучила найближче терпке захоплення грому:
– Гроза. А ти мені все більше подобаєшся. Але не довби.
Сіпаючи за щемливу проточину хвиль, закам’яніла.
Радісно перевернулася ніжка, розвернула красу міздрини,
урочисто піднялася і втопила гріх сліпою силою
в жертовній сопілці, і поезія росить над всім світом.
І знову гребіночка забриніла волоссям.
І ніжніше згинаються спини, і подразливі руки і ноги.
Та одразу нірвана загрузла у гроті,
і нечувані гулі-гулі пішли нізвідкіль .
Ну-бо, приблудо, підкоряй невгамоване лоно,
І зімкнись ногами в один моноліт і лоскоти, лоскоти!
Молодечо перевертається гуманоїд і здіймається над вогнем,
забава блищить у мегерах, віддаючись, метушиться примара,
самовіданно втіха затремтіла урочистим ритмом,
ефектно забуянила подибленними грудьми
– О, дай, Боже, щастячко нашим діточкам.
Приємно-нав’язливий з повними жменями тіла
припікає покора і опускається гіркуватий запах вогню
і захоплюється у позах пожежня, що аж молодан самотвердне
і уколупує розкуйдану сокотуху на повну силу.
Позаплутані, вкотре звільнившись, маневрують в одно усім тілом.
Пожива маніжно веде, викручує світлу снігурку повного щастя,
Позирк сновид переноситься на обезумілу вежу
і біль скидає у ніч лискуче надзвичайно яскраве люстерце очей.
Місяць розсовує долонею її рожеву у плямках.
а вона перехопивши його гаряче сопло, лящить
і кидає дружньо-щиру примовочку:
– Не дам, бо страм смуглявеньким лялькам! –
а сузір’я скаженіє в глевких лепешняках, як мавпеня.
У неї аж серце з нутром перевертається від лютощів,
у нього вороний гарпун проходу її не дає.
Молодан живо точить гарячу глибину.
Щедро попирхує над вогняно-червоним ля-ля,
і добре шарпає щілку, втокмачуючи себе в полум’яне дупло.
Втративши стриманість:
– Отако, о-о-о!!! –
Лопотять в сузір’ях лебідки і лебеді,
пораз сочать у коханні спінені і попружні курдюки,
надзвичайно глибоко чуманіють в ярах і вужі.
Пораз кубло гарячіє між теплими стегнами,
виникає світло і любий танок від простої попси,
і лагідно плескає ущелиста тумба на спині.
– Зняв фаску фривольну.
– У фарсі ти добре протряхла.
– Фурор вибухай. Ти мене розтопив.
– Закипаю. О, трісну. – і схекнув.
– Ой-маю! О-ще! О-О!!
– Ох, ох. Виривай мої надра.
– Ох, буря! Надмір.
– Розлітаємося.
Не вдержалися і хлинули цупким надструмом.
Духопелики втратили рівновагу і позбавили п’ят
і полетіли обоє на милість занедбаних мавок.
Понеслись трепетом в струмінь гір і річок
і задоволено очамріли від приємного струсу,
цитрин обігрівся кров’ю в розкішному лоні.
І втопив і попудрив цурку в полоні, овіяв стегно.
Іще раз всмоктав нектар усіма гарячими силами.
За жижки сіпонув. І впав на чар-зілля. Чвак-чвак…
Попурі для жар-птиці душі. І поробились шаленими ночі .
Переповнена щімко відчула цноту, на щілочці очі:
– Розворуши щебетушку.
– Це мій останній штурган!
– Ти божевільна! – розпухла велика радість,
щедросльоза щока заросила зеніт Гоші-еротоману.










Немає коментарів:

Дописати коментар