Гаряче сонце
Гаряче сонце небаченим яблуком
Щімко стискає сумний Базавлук.
Щоб то не стало, не скімли ядухо.
Звабся, зірви закаблуки навкруг.
Напружені хмари котяться золотом.
Весіль божевільна. А серцю хоч плач.
Грюкнуло в сніг наймине жорно,
Грюкнуло добре, аж спонукач
вилупив дико порожні очі.
І замість слів зірвав полотно
Гарячого неба останній окіл.
Відбивсь поцілунком у тихім: ти хто?
-------------------------------------------------------
Легейда над Божою річкою
Голуб’ятня багата в саду. Небожа заповзялось на звуки.
Двір вратливо хрещений в гаю, грає білі калинові муки.
І несе мою вроду сон-світ із тужливого, буйного саду,
в чарівний, елеґантний цвіт, в ароматну святість ошатну.
І гойдають алею лілей діаманти леґейд і веселок.
Дивовижа – від одіссей, ґазда сонцем вияснює серце.
На шматки голова розкололася, піччикато грають сопілки.
Божеволіє квітка колоса в білих ризах медової гілки.
І з яскравих оранжерей миготять кришталеві зорі.
Ахінея живих епопей, наче дзиґа в садах неозорих.
У шкарлупках яйця-райця даль і ґрація з благом доріжки
меланхолії мліє, як цар, перебивши віжками ріжки.
І дещиця сміється з добра, і варґатна веснянка у ружі.
Вже яскраво блищать образа, в міріадах сонячні мушлі.
Повз березову арфу Орфея ошелешений дощ кропить обрій.
У дворищах, в фармакопеях палахтить білим полум’ям попри
всю сердешність березових крапель. В яблуневих інтригах садів
розсекречує натовп рай-травень, вищебечує настрої.
Яснозорим мереживом колії у прозорих мантіях фей
менестрель вивертає агонії в перламутрове небо алей.
Аромат розузорених квітів несе дух асамблей і прем’єр,
і сліпий фарисей сіє чисті чарівні буяння рів’єр.
Джерґотить вольєр Богородиці. На майдані зібралися родичі.
І камея у ліриці слів освіжила батьківський двір.
Вторить горлиця із холмогорок підресорену шворкою жорну.
Жорно дзоркнуло перебором, розбирає голосом горну.
Розлилась в перетворах душа невловимо ласкавої Ів.
І Алкей, як халепа, в трусах скреготить борозевим наїв.
Крутогором бездонний сквер стоголосить безодню над Бро,
заворожена Ельс серед рей, амальгама, де зорі – гербом,
Гей, Оскоре, де Ода найкраща? Де душа – орхідей буріме?
Під пряме дефіле грає в щастях фуете Сюзане – з вар’єте.
Під агу розніжених друзі диригує жаберний кощій.
під стожари прозваний в душі з неспокійний криком колій.
І нівроку ворожать в жаринах ту, яка розчинила всі речі,
після того як енергійна окрилила фіалку поезії.
Черешневий сад у блаженстві, де всі позови в позіхах щезли.
І над вечір майданом переднім фуговію заграв жук-щепій.
– Гой-ой, перетой! – Йой-ой, гойда-ойда! – Ух-на! Ух-ма!
– Гойда!.. Ойда! – Ой-ма, ох-ма! – Ох, ах, гопа-на!
Чахла зоряна карга. – Яй-Ай! Ей-гей! Яга-гей! гей-яга!
Прозора дзига джерела іскриться. Усамітнено хвіст гвинтить равлик.
А над плесом літають крильця пелюсток, бригантин і сакралій.
У гаю сховалась від Ліриків дивовижна пагода мрійників.
У раю, де стоїть Боже Ліжечко, серед чудних угідь – лише збіжжячко…
У садах заспокійні, біблейські всюди встелені трійцями стежки.
А в зиґзаґах лаґун заґребські спочивають савани предків.
Вже мігрують легенди метеликів опановані власною волею.
Білі чайки сміються над долею індульґованих часом ґенделиків.
Тут над ніжним теплом озер неповторна велич дельфінів
і вони шаленіють від сфер, перестрибують пілігримів.
Тут фламінго під тихе легато грає хвилями теплого вітру.
Чародійний форель–навігатор суґестує легейдову лінгву.
-----------------------------------------------------------------
Митар
Господи вишній, я в тебе лишній.
Шедросте Божа, я ж твоя гожа.
Жию та орю, а дітям все горе.
Оце так дожився, лихо та й голе.
Живе Україна, бандам раїна!
Яке лихо вип’є народна руїна.
Як тобі, воле, добрая Рада?
Бідна голота - вічна регета.
Ґешефти , бренди, замки-палаци,
та «Мазератті», та з джипами Каци.
Світ, як затятався, допався до сала,
А у Омелька воля і слава.
Збивайте сокири дракона корупції.
Коли цьому цісару відтянуть руції.
Коли цього спрута, що править країною,
Устим та Олекса перейме дубиною.
Профани та лохи народу майданного
Всещедрого, барсько-кумівсько-осанного!
Постаньте героями мужі трибуни.
За мурами влади громадні регуни.
Украйно, розкрий голодні вуста,
Бо велич кишені безлико-пуста.
Ниций господар владного крісла
Краде і має державні насмиста.
Уже адвокат назвав мені суму,
І свій прокурор, і суддя як гуру.
Для захисту прав і свобод у судах
у нього «чорна каса» в Рахнах.
Господи вишній, я в тебе лишній.
Шедросте Божа, я ж твоя гожа.
Жию та орю, а дітям все горе.
Оце так дожився, лихо та й голе.
----------------------------------------------------
Чому?Господи, чому!!! –
Я причина самого себе?
Чому сьогодні мої почуття
засмічуються
суррогатами цивілізації?
Чому я – тільки той, хто пов'язаний
з минулим чуттєвим досвідом?
Чому – я не знаю майбутнього
у всій достовірності?
Чому моє життя перебуває
у конфліктах з моїми потребами,
у постійних взаємних запереченнях
моїх умінь і знань, прав та обов’язків,
моїх наукових уявлень про себе,
мого релігійного страху перед долею?
Чому у незалежності думок
моїх друзів, вільних поетів,
я вбачаю керований
якимось чином хаос у мистецтві слова?
Чому я взаємодію тільки з необхідною
мені гармонією природи на Землі?
Чому я завжди шукаю діалогу зі Всесвітом?
Чому, господи, ти умоглядно проникаєш у мене,
а я – у твою розірвану людьми сутність,
неначе у картину з речами моєї Музи?
Чому, Господи, я – розірваний і розіп'ятий
кризами і катастрофами цивілізації?
Чому мої уявлення про себе претендують на роль
єдиної інтелектуальної влади наді мною?
---------------------------------------
Невже, я маю орієнтацію на істину
осягнення мого одкровення?
І чому мене часто зраджують віра і думки?
Господи, хто знає майбутнє, той ніколи
не зрадить твоїх надій на твою людяність.
--------------------------------------------------------------
шанс
грандіозний у божевіллях великих зусиль
під фантазї часу завойовує простір без слів
зрив під зсув доплітає велике мереживо див
хто наївний своїми ідеями зняв з мене фільм
вибір в лавах живих аранжувань під гарячу
намальовану у прозріннях терпимих жінок
алкоголі й наркотики свідчать про вдачу
після третіх народжень терновий вінок
непоправна з пригод наречена з дитинства
мА я знаю легенду про своїх волоцюг
поки в мене не стався напад божевілля
я зберу усіх до труни кольорових папуг
інтонація суму надчуттєві зусилля
недаремно відроджують кожного з нас
танго з’явиться після емоцій й засилля
тих мелодій на флейті що зіграли цей шанс
-------------------------------------------------------
грюкну гей муко невмируще
весну велюрну пруже мур
всю землю плуже перелуще
веде удруге з глузду люд
в експериментах духу
зарепетує брехунець
перекує звуки на муку
струнке розбуджене на грець
переверне буремних з гурту
в дивертисментах духу
удруге штурм мене зведе
в улесливе зручне кубельце
незручне серцю змучене
зарепетує скрутить герцем
в асортиментах духу
--------------------------------------
Дай тобі Бог побачити,
як наповнюється ілюзіями
вільготний лиман,
як обдають гарячі вуста мадонн червоним квітом,
як в пропасниці рожевої ночі опухає волове лоно.
Безперестанку лунає віраж і метелиця сміхом.
Розпаленіли віртуози, віялокрилі домни весни.
Освітлений волоссям мазух згорає у вихорі нестям.
Витає на божевільних вогнях оксамитовий бас Полеля.
На злих лоскітливих язиках, їй-бо, кодло всіх нирок
вихлистує арфі струни життя і біситься від білизни.
Ажурна баюра переливається в арматурну оргію міста.
Ошалілим дівочим сміхом декорується бабин афект.
Свіжий бузок приязно ніжиться у готичних соборах.
Розманіжений і мурзатий дзвін з отакеньким отвором,
осоромлений сміхом, ловиться на мачулистому зові
і легкокрило проникає в неосяжний циклон притишених громів.
Захриплий цербер лагідно мається і пітніє в отаві лиману.
Охайненька цесарівна одразу ахає на розхилені лапи.
Цербер буквально перевертом зривається на неї,
з чимало розціпленим гаком оскаженів від свіжого жару.
Нечесана розшарілась в грудях у дивну нору-привабу.
Розтріпана, жваво розтята , озирнулась, як
цербер зненацька боляче ущипнув за лискуче стегно.
Так зустрічається розкішне рамено з раменом людей.
Примхливо пахка душа випускає білотілу волю,
обібравши свій край до останньої нитки, і воля плутається
в кручах, у ніжно білувато-рожевому полум’ї.
В дрімучому дуб’ї стережуть нудьгу напружені жмури.
Сторопівши у соромі, прийдешні знялися і полетіли:
– Овва, просякає безворса жмура! – Стиснутими зубами
відчуває свою розвинену силу і владарює над нею.
Вона роздирається цербером на пов’ялі, брунатні шматки,
і криваво глузує над сліпучо-білим тілом подертий дракон,
і ще прудкіше інтригує весну для солодкого тіла.
– Од бомбу в серце підкинув! І продірявив веснянку.
Шалена воскресла і розжиріла в щедрому полум’ї персиків.
Вориння відверто лоскоче звільнену з ярма хмарочосів,
лихом зачахлу в шарварках ще пломеніючу долю.
Ошукана кволіє густими очима:
– Мені вже жарко. Гальмуй, шалапуте, гальмуй.
Сполука ядучих подоб і приблуд, мліючи, якраз застогнала.
Заятрився визволений падуб. Явився воскреслий на груди.
Тонка, височена скаламутила вокалом всі піхви
і нестримно занила від окаянства: ой-ой-ой…
Тулячись оголеними пишними грудьми від граючого нутра,
озвучила найближче терпке захоплення грому:
– Гроза. А ти мені все більше подобаєшся. Але не довби.
Сіпаючи за щемливу проточину хвиль, закам’яніла.
Радісно перевернулася ніжка, розвернула красу міздрини,
урочисто піднялася і втопила гріх сліпою силою
в жертовній сопілці, і поезія росить над всім світом.
І знову гребіночка забриніла волоссям.
І ніжніше згинаються спини, і подразливі руки і ноги.
Та одразу нірвана загрузла у гроті,
і нечувані гулі-гулі пішли нізвідкіль .
Ну-бо, приблудо, підкоряй невгамоване лоно,
І зімкнись ногами в один моноліт і лоскоти, лоскоти!
Молодечо перевертається гуманоїд і здіймається над вогнем,
забава блищить у мегерах, віддаючись, метушиться примара,
самовіданно втіха затремтіла урочистим ритмом,
ефектно забуянила подибленними грудьми
– О, дай, Боже, щастячко нашим діточкам.
Приємно-нав’язливий з повними жменями тіла
припікає покора і опускається гіркуватий запах вогню
і захоплюється у позах пожежня, що аж молодан самотвердне
і уколупує розкуйдану сокотуху на повну силу.
Позаплутані, вкотре звільнившись, маневрують в одно усім тілом.
Пожива маніжно веде, викручує світлу снігурку повного щастя,
Позирк сновид переноситься на обезумілу вежу
і біль скидає у ніч лискуче надзвичайно яскраве люстерце очей.
Місяць розсовує долонею її рожеву у плямках.
а вона перехопивши його гаряче сопло, лящить
і кидає дружньо-щиру примовочку:
– Не дам, бо страм смуглявеньким лялькам! –
а сузір’я скаженіє в глевких лепешняках, як мавпеня.
У неї аж серце з нутром перевертається від лютощів,
у нього вороний гарпун проходу її не дає.
Молодан живо точить гарячу глибину.
Щедро попирхує над вогняно-червоним ля-ля,
і добре шарпає щілку, втокмачуючи себе в полум’яне дупло.
Втративши стриманість:
– Отако, о-о-о!!! –
Лопотять в сузір’ях лебідки і лебеді,
пораз сочать у коханні спінені і попружні курдюки,
надзвичайно глибоко чуманіють в ярах і вужі.
Пораз кубло гарячіє між теплими стегнами,
виникає світло і любий танок від простої попси,
і лагідно плескає ущелиста тумба на спині.
– Зняв фаску фривольну.
– У фарсі ти добре протряхла.
– Фурор вибухай. Ти мене розтопив.
– Закипаю. О, трісну. – і схекнув.
– Ой-маю! О-ще! О-О!!
– Ох, ох. Виривай мої надра.
– Ох, буря! Надмір.
– Розлітаємося.
Не вдержалися і хлинули цупким надструмом.
Духопелики втратили рівновагу і позбавили п’ят
і полетіли обоє на милість занедбаних мавок.
Понеслись трепетом в струмінь гір і річок
і задоволено очамріли від приємного струсу,
цитрин обігрівся кров’ю в розкішному лоні.
І втопив і попудрив цурку в полоні, овіяв стегно.
Іще раз всмоктав нектар усіма гарячими силами.
За жижки сіпонув. І впав на чар-зілля. Чвак-чвак…
Попурі для жар-птиці душі. І поробились шаленими ночі .
Переповнена щімко відчула цноту, на щілочці очі:
– Розворуши щебетушку.
– Це мій останній штурган!
– Ти божевільна! – розпухла велика радість,
щедросльоза щока заросила зеніт Гоші-еротоману.
Немає коментарів:
Дописати коментар