ЛИХОМАНКА
Трикляті оці – коштовності.
Жарина холоне – у грудях.
Сяючий мармур подорожі,
від блиску – ядух на рутах.
Втрачаю черству голову. –
Нервую – шалію у черзі.
Лечу до Європи. – Без Лайфу!
Зводити гріх на герці.
Набік – до рамен – її сумочка.
В сигарах – пахучі зради.
Кришталь мобілка, і гумочка.
Ілюзія сонця без знади!
Це ж скільки душа вирує!
А що має сили – нуртує.
Цілюще живцем, вібрує.
Яке це серце чарує!
Рижію, як хрущ, – у драйві!
Чого ж ти гарцюєш, кричуще?
Душа – алілуя! – у кайфі!
Із полум’ям – небо – насущне.
Вітряний хрущик! – запнулася.
Чубик – у воду холодну!
З кінця у кінець мотнулася.
Шарпнула сонячну вроду.
У лихоманці – кішечка.
Рубаю голову – навпіл.
Кров з молоком – обличчя.
Розгарячілий гамір.
Осамотілий - проклятий.
Хоч лобом об стінку залізну.
Розкаяний – розкраятий.
Тягну за собою валізу.
----------------------------------
гартоване серце потішника
чує на нюх свіжу руту і мається
з легкого яскравого подиху грішника
мобілочка під дудочку живо пристроїться
неначе годинник без жодної похибки
заколише велику силу в душі і залізе
в свіженький вітерець і вкриє
блакитний лиман прозорим паром
там і прокинеться жагуче серце
і стане дибки але не загине смертю хоробрих
зруйнує тіло якому хотілося скинути земне тяжіння
оточить всеньке марево під уяву супутника
і ні слуху ні прослуху прости мені господи
мертва тиша пропікає її легку смерть
витворивши оказію густого туману
диханням весняних гаїв
і не треба буде окриленим
аби збагнути успіх занурення
в своєрідний світ запахів веснянки
яка щось лагідно випитує у блазня-струмка
у нього нетерплячка вільної душі глузує і кличе
ойє ойє йея йея ейу ейу єіу єіу
речитативно дошкулює вимагає покликом
стосильну піддати мороку і німотам
виношує омріяну примху уквітчати мерзенного
а чи навіть ятрить серцем жалюгідного
посеред смерек де невтомленні римують
заповітну наснагу і усілякі пахощі
що сповнили шляхи і навіть огнецвіт душі
перекотиполя розчинився у дурмані
і зник у земній мажорній мрії про рай
який гуде розполоханим спогадом
та забаганками теплого пекла і нервує виклик
айі айі ояі ояі іюї іюї аоі аоі
милозвучне попурі вперто тремтить на кону
болючих суєт обездолених лож і чорних тривог
уое уое уиа уиа ійа іїа ауі уої
нестримне живе частує луною нещасне стаккато
навздогін тамує від зужитих прозрінь і проймає
завмерлих у таємничих ревах бурхливих приток
з раптових блаженств земного життя викликає сонце
аж не обходиться без поривів і перевтілень
ось чуєш навиклий шлях його лунко колоті звуки
летять і стають навперейми одне одному
осідаючи в ефемерну мураву розшарпаного
навколишнього світу і як завзято стукотить
і як навмисно рушить безладдя і розтяг лунає
вурх люрх вюжс нулм гуслв пухв глусь
чавне стискується глиш-глиш-глиш зсередини
божевільно шурубурить весняна колотнеча
блимає розідраний місяць серед своєвільного лайна
лунко б’ється вир ярогорного шумовиння очей
у самому нутрі у невтішному горі чути живий квік
уія, уія, оеа, оеа, айу, айу, еий, еий, аео, аео
наскрізь відчувалася обітованна казка добра
правдивого сонця осоружне розчароване жебонить
розкисає у плюскоті мук після летаргії
натужується над зітертими звуками вичахлого зла
від теплої води відчув в собі тіло
від дихання вразив себе любов’ю
і заплакав у відчаї за марність гріха
розум збагнув себе зрушує і плескає
навалу конвульсій серця
його немов нещадно шпирнули скісним ножем
воістину пам’ять весни повна гармонії
про живе, енергійне, благословенне
відчуття любові а тут виростає нове серце
і воно напевно лупне
від лункого сміху від грудного реготу веснянок
від корч і нужд від спазм і конфузів потішників
серце зазнало подвійного лоскоту затуркотіло
суцільним тріщанням запеклих болей
иіо иіо юао юао еію еію уоа уоа
живись від сонця берись за добро
молись за ясне любомудре
серце увібрало такий тріскучий і писклявий жах
сутужно забухало ошуканим сувертком
ошаліло під шквал стогонів і обурень
годі та ж ще який невидужний стугін
аж заіскрились маєстати в очах лимарихи
пішли навкружні духопелики і випер дух
одночасно зашипіли у довгих спазмах труби
от-от знесилились від конфузу зухвалі линки
намарне а тільки подумати як все заворожило пасткою
смерті гіляка з мотузкою лихо плаче
щоразу лиходіє схолоднілий гуд і плете мандрони
крайком викруглюється в бухан добра
живішає ледь-ледь струмуюча сукровиця
потихеньку робить велике житнисько
і тепер це найкращий день для тебе
в дранті ображається боягуз і не ущухає дряхліє
заплітає язичком листочки вичавлює чорний дух
оторопівши прикладає руку до чорних грудей землі
слухає сповнене до всього схвильоване тремтіння
непомітний твій плід чаклуне
я ж небога чадо невидке
відтворений у маля лише для того
щоб небуття побороти і вразити
легке спокійне перестигле
уволено-стомлене серце
а вглибині стрепет ходить від щастя по нишпорках
і спроквола мордує жадібний лепет лукавого
він дійсно спомахнув весь одур уїдливих душ
і зупинив життєпис гріхів повної волі кузьки
напружено стало і потенькало раптом в мою фібру
дренькнув вагомий сполох і пересмикнуло очі
а тіло і досі пручається з власної смерті
виходить народженням зубожілого велетня світу
у вічній пам’яті сліз одухотворило страждання
споконвічне чарівне справдження подиху
творчого сіпання вируючих звуків
уій уій айу айу аей аей аоя аоя
захоплююча лірика заціпила затуманену уяву
міньба чепуриться мереживо яскравих вільгот на дорозі
заяскрів просторий диво-ліхтар летючої мли
яка багата далеч після миршавих іскор та екстазу
відкриває надра земля і неповторно гурчать двері
ну як же так перший весняний вінок
пройдисвіт вискубав на осінніх висадках
це не примха це якась рожева ідилія актриси
винятково жива сонячність білої веснянки
теплість і спокій душі навіть у ярмах після такої любові
проявилась задириста прозоро виринула немов уві сні
забуте світло в очах втихомирило межиріччя
аж проклятий обізвався на задрипане вирло
ось випрямився прадавньо занедбаний обрій
і випурнули загублені золоті рельєфи обітованої душі
а за ними вмпарувалися червоно-зелено-сині нірвани
а ще далі в кількох місцях задзвеніли арфи дощу
хлипнули захриплі срібноголосі звуки-зойки
єеі єеі іиа іиа оаі оаі
перемріяв перекинчик до самих печінок
стуманіло і гойднуло перегоріле шумовиння
сонце оживило сутінки на благеньких краєчках
прокинулася бусляча сага над колодяччям
і буслиха спіймала першого вужачка
який по гарту і по духу справді блукав до правди
ось чути трепет украй переповненої фуги
стонародного горла яке перегризає упир
землю і сонце і смак і бажання тривоги
що мовчисько з очами мулу твоя обітниця
творить ковтки живої спадщини і пожирає
простір без дна де рабське нутро стискує душі
немов напоталу душі немов на утіху свободи
а час виринає пращуром з дійством порохнявих
скарбів веселих обрядів сумлінь та уяв
де кисень з теплом творять строкату веселку живої води
пірхун за шматок хліба укупі з похмурою німотою
по-волячому упивається голими руками
в химеру яка не йме що ти є зараз
а ти таки кульбабчик з власним сонцем у серці
ти більше не хочеш його ховати в собі
і все наповнене землею напрочуд вільне
навколо тебе всі неприкаяні аж небо вгинається
висять над сонячним проваллям співучі забавчики
падають з неба перші вертячки-жайворонки
а ти все бачиш і занепавши спиш на соломі
аж ось огріє і тебе батогом очманілий конюх
і витисне з тебе пару бравеньких слів
розбере тебе з жару до відвертого почуття
прищепить тобі нетерплячка любовну тривогу
та пазурами з гордого щему витворе з тебе розум
чого сіпнувся бачу нащулила вуха і скудлачила смерть
це хто покопирсався в її серці і розігрів її втіху до життя
вона розчахла грудомахами серед корчомах
вона розкумекала байраче сяйво затхлої душі
вона розпатрала тіло і з чистої печалі дощу
запалить у широкій пустелі життя окаянну душу
від такого пече жага потім і сам чоловік заридає
безсило розкорениться і схрестить навкруги
вічні край-світи у самісіньких поглядах
схопить потоки строкатих зухвалих пломенів
ясновидющий вій і упряже розвір
волошок і з несподіваних синіх очей
стурбує відверту кітвицю у вільному вирі
на ногах затрясе причандалені крила
збентеже серце напружена
запальна звивиста гучна офіра
блаженокрила витатиме з цілющого духу землі
все у повені гіркого хмелю витверезить всі асфальти
зноровить витія яскравий карнавал-веремію
розквітне сяйво вишневих садів
і щедрого первістка делікатна відвертість випустить
весною погратися у дзвінкоголосому раю
і незвичайної вроди з здібними оченятами
шалений пройде крізь видовище
шусть шасть шурх шпиг
натішиться хаосом радості
чкурне русявочубим вієм
у сонцесяйну позасмертельну шпару надії
крильцями звабить строкату душу
залишивши на зелено-білій шахівниці
солодкі сліди нектару земного життя
шпиг швиг ширх шерх
розбурханий світлом патлатий лютень
жагає очима у жовтій світлиці тихий шелест
він вже володар залитий у простір взаємодуш
за видноколом світлих пелюсток
ніжна блаженокрила примха вільного у собі
ласкає терпку тишу сліпим звучанням слів
перевязавши скрадливу посмішку край вуст
інтимно і чудно майже сумно від миті
оковиті чари навкруги і всезахватна уява
певно виясніє у проникливому тонкому слові
витонченому до немочі самісінької душі
а це вже рахманно-тихі фурії візьмуть твої зови
та понесуть до перегонів вздовж безмежних садів
і на заповітному фоні перекотиться фаетон
верховода безнадійно закоханих очей
оновить диво привабить приємними промінцями
поспіх вхопить свавіль крихкуватої сопілки
розбудить дрімливий сумнуватий дух
і вже шорсткувато зрадіє над супокоєм
угамованого огуру в серці
що каменем став і стогне в ярмі
перетворює переляк у стогін зухвалих
і на диво під спів голосний стожально
втицьнює звабу і хміль поважних шляхт
теперечки власників правосуддя
які перевтіляться в святенниці
що і не вдієш нічого з затятим коханням
у сяйноликому кришталі блакитної парасолі
набрякла мара прозорих шляхів
які ведуть до хрещатих джерел
у гомін лускатих ручаїв десь за чумацькі сузіря
і веде тебе ген аж за густі парфуми обрію
і там заграють веснянку святу простоту любові
себе самого в собі самому з шаною до життя
заграють в пориві єдиного серця
земне натхнення твого життя
волелюбне веселе щедре крилато-стрімке
немов рінь гірської ріки
ніби весь великодній обсяг
розлитих крапель нектару
змерхлі блиски усипали міріади
мережив перл фіолетів
грайливе видиво стурбовано ворушиться
в розкоші золотіє вогнявіє
на деякий час причаровує сизою маною скла
частує свіжим привіллям нейтрино душ
мара надбуття наситчує живий гомін щасливих нив
виграє безбрежну чудо-сотворінь
освітлює Божу врочень про ясну долю
про тривожну віль у незмірнім стражденнім слові
а що краще мовних оздоб зводить
плини земного буття у цноті до божевілля свойого
бо ж у слові бездонно буяє напруження часу
набожний потяг душ в благе зчулення
в чарівне збудження
справді, найкраще пірнання душі
посеред рідних країв
де суголосся славних героїк
трагічних вітрів, апостольських дум
і тривожних пісень звуки яких м’яко
влягаються на вбогі попели вигорілих таврид
непрогляднаих нив на яких заяча душа
вхопила задарма життя і спокусилася бажанням
ангельських помислів і молитов
замовлянь благань великих небіжчиків
незмінне прагнення пригод поривів суєт
а колись тут було завзяття перемінних штормів
ментів виру та шалу роздушених реалій
сваволь і страшних репресій гвалту і січі
а тепер садів мирна суміш
і сидить чорт у кургані плаче
що людям життя не настаче
імовірний виспівує хижо
дриготить на ранкову відразу сонця
суміжні тіні якого тісненько сполосували дриготу
тіні довкруги промучилися
обламали у неволі крила
з кривавим болем згорнулися
і спочили в крихтах кургану
якчорні пасльони повністю розранені
хоч криком кричиантрацитну плоть вичорнили
вишкірили злидняцький багнистий бугор
а з країв низькорослий злак мовчкуватий
злоякісно застиглий а над ним щирий
зіркокрил знетямки блищить між осотом
космогрудий кургане а чи всі твої голоси
ідуть попід небеса от великий реквієм чути
розтяжене рюмсами безчестя що сором казати
а гріх таїти твою кров і плоть твоя збуджує цілителів
їх очі не червоніють тож не скігли хоронителю душ
а жертвуй усіма своїми потрохами
не жалкуй ані крихіточки просвітителям
а мо’ прокинеться благовіститель у народі
і твоя кров від крові виявить нашу натуру
відчує знобу і загоїть стражденну рану землі
і візьме Славути життєву путь
скороминуща хвилинка пересипаних слів
столітніх манускриптів пергаментів
та пристрасне заціплене слово поета
про вогонь душі що літає у бешкетах
де можна й мовчки своє серце з’їсти
бо велика їжа для спраглих з пересохлими очами
то знання про неосвічене причастя до життя
яке завжди повне а при порівнянні
з найлютішим володарем виявляється
вище мудрості та чеснот земних
з вітряною зграєю ворон і голубів
які відверто розпинають крила відчайдушним
скаженіють у зломі знемог і падають в Холодний яр
де палахкотить зорецвітним розмаєм
троянда вільних вітрищ
ай воля лихо-ловець глибоких душ
чи і я теж розколовся у тій ямі
рознісся всибіч озорищем світу
і лише стлумлю джерелом благості
у тайні цнотливого духу
де тепер вільно народу від власного ладу
де принишк і пряде перелесник
трунок лайдакуватого життя
обскубує сиві тумани знебулих гіркот і зрад
а надвечіря захлинає усе ясним коханням
єднаючи криком дівчат
єднає їх долі мирних страждань
болить змарнілим зраненим серцям
людському повсюди жовтувато ряхтів
сонячним двійчастим міражем
і на очах моїх мільярдів сліз
ці краплі достигло ряхтіють земним світом
це живиці кирилівського вівтаря
вражають муку душі словом
в самісінький нурт себе самих
яка то забава живої душі
що пізнала каверз життя
вільготний кайф і посмертний нестям
німо завмерла буйна уява
немає більше бажань коротких зречень тіла
немає уловлень радісних зайчиків в очах
натомлений дух промінчиком пройнятий у млі
хіба не з божественних, ангельських лагун
вийшла душа дика тиша якої хіба розрада
земного благання легкуватого сонячного виразу очей
незрима владність над світом себе самого
і вібрувань у дзвонах стужавілого
плачу серця в якому пекельне сонце…
Немає коментарів:
Дописати коментар