неділю, 14 серпня 2011 р.

перелякані поезії Сергія Вінницького

 


Wіr-ші  для Влада Клена і Стаса Кузьміна

Не є, нема й не може бути
зразків добра у цноті слів,
якщо бажання в раю жити
панує там, де благий спів.

Я розчаровуюсь – від ниці.
Володар світу – проти мрій.
Втекли з уяви войовничі
отруєні під власний ритм.

У лірників є ешафоти.
Смерть грає на орбіті Муз.
Не можу знаків побороти,
хоч прагну розпізнати звук.

Помста спокус і смисл речей.
Окрилити нема кого.
Безкриле – простовіч рече,
вище себе – розумного.

--------------------------------

ТРІЩИНКИ У СЛОВАХ

Зросла на крилах моя прихована любов до веселок,

Після землетрусу стрибаю на сходинку нижче – бо страх.

При сонці благотворна  гроза почута, даремно скажете, - "Окей!".

Їй дарують балакучу  бездітність замість згорілих взаємин.

Без грошей вчать пити чашу горя, не купуватися на друзів.

За гроші рятують блакить в  очах від вульгарних дзеркал.

Дзвенять орбіти на язиках!  Тремтить вишита на кумачі мрія.

За часом і камінь тріскає по швах  - то крок від розчарувань!

Заломлюється  кропива  на ріпі – кров жертвують діти.

Вогонь  стрибає в очах жертовного птаха, що кряче: "Гей!".



... Крізь тексти і  тріщинки в них – можна продати душу.

Через розбиті слова можна бути нещадним. Всі – слова за це!!...

Вишневий  сад творить множини, п’ючи одну горілку,

за це йому вручають  терновий вінець разом з головою.

Вбите віршем  тіло, а душа знайшла лабіринт  Пегаса.

Маятник коханця розгойдується стриптизом вірша.

Дужий регіт дзвенить після знищення тих, хто біль.

Стихія навертає великомучеників   і запалюється жива віра,

і відгукується  на слова воля так, що доля тремтить.

Серце втратило сонце, що зраджує всі доведення слів.



Шторм  у долі на долонях – не позаздриш моїм  дорогам гріхів.

А мене не кличуть . Ніяк не вдієш. Їй - анітрохи, аніскільки!

"До побачення,  любове моя". Біла  сукня – у морі байдужості.

не вміє прийняти свято власних інтересів і не вміє: "спасибі".

Мені вдихають у втомлену душу, заплющивши очі, почуття.

Слово міняє вічне на миттєве, все одно безсмертя – це пиха.

Без репетицій любов  розбиває серце, тхне  фарфор  отрутою.

Тріщинки в словах самознищуються – воля в паніці, зникають герої.

Вибийте з-під ніг  раба землю, хай сонце розплющить очі.

______  __  ___________________  __ __________________

Радощі бавляться помаранчами на дітях.
Навідують світлі враження з-під клавіш.
Все натхненно базікають  привиди
ділять флейту в нетрях  неволі кохання.
Ще що утратам відомо?  Що покійники –
випускники школи життя, і зовсім не ідіоти.
Чому все більше в мені ймовірного  –
настрій мармуровий, світло  прекрасне!
Чому я  причина, а не джерело дитинства!
Те, що  чудово палає пектораль сонця,
 здається вічне щастя,  – та світ, що буде гаятись!
В кулуарах казок – є спогади про приємний смак вишні.
Світло стало вічним болем  в розкошах програшів.
Знову дзвони подорожчали у своїй правоті на свято.
Широким натурам – не надали привілеїв на каяття.
А кому   тепер  ця  прихована дуля  у  кишені?
З будильника видно більше, - ніж бачу - таємного.
Не кличуть на бенкет приятелі, каламбурять пристрасті,
для них квітнуть крокуси спокус у саду.
Незамінних, совісте, жартів дай, -   я утримую  жар волі.
Відтворюю світ, що живе красиво,
однак є жертви краси, що зрадила!
За наслідками дурниць – в дорозі правди шукаю гіпотезу гіркоти,
тому подобається  мовчати,  непоміченим грати на флейті.
Гарячкую у безвиході від голих цифр – це підозра залюблених.
Але скільки плину довкола  для того, хто  не натякнув на помилку?
Цього року лаври не дозріли, тому терни   стали дорожчими.
Мені великі спіралі не дають спати, а малі – у гуморі після ганьби.
Реклама ловить    мережу, виняткові  іскри своєї надії.
Фейсбук бере тирана гору  – пунктиром по стрічці смайлів.

хмільні поезії Сергія Вінницького




Ікар

розхристаний кошлатий і в цяцьках
розхарапуджений Ікар стрункішає і кращає
сапун-душа розчахнена і з неї пломінь б’є
живе і очі грають коли катається на тачках

а ввечері мати обіймає розніжену дитину
хорошун піддається насмішкам гарних сестр
чистючки поважають в Ікарові кретина
затюканий мовчун не відчуває хрест

часто роздає землючкам парфуми
і отримує у відповідь нехлюйські ляпаси
зате вночі він мріє купаючись у їхній шані
втопити знайомих падлючок у ванні

вихований джигун в халупах без батька
тому бажає знайти красунечку полундру
і вислизнувши з-під нагляду матері
у фарбах перелунюється у парсунку

яка чинить сміхунам безжальні вбивства
юшить усіх сміхунок і чепурних кривдників
в уяві не капризує і змальовує дива
як ламає шиї весняним брунечкам діва

Ікар тарапунька стріляє на задньому дворі
але цього разу вночі на його мушці чарується
хитра дівчина на ім'я Еліснорі
вона його нова сусідка і собою не гордує

в міських лагунах безумна юність двох ізгоїв
безсумно збурює серця і робить їх друзями,
а фортуна кохання навчає їх хоробрості
і він будить в цвіркунці жадання любові

проте Еліснорі ніжність не пестить
вона вередунка і жадає лише крові
тому Ікара штовхає з дванадцятого поверху
і разом з ним надривається над містом


----------------------------------------------------

Невже ж отак обшарпана душа
Невже ж отак обшарпана душа у тебе,
так йди собі від бачившого холеру до дної.
З невидимого визрівають паростки з неба
ради зречення німоти всевидющої Рудої.

За банями переростання сонця у всохлу смереку,
і це щось таке, що ні те і ні інше, як внапитуване
молоко з надтріснутого старого глеку,
що ще стоїть у таємниці німотної мови.

За рудою порізаний слід землі не ховається.
Не випадково кулею летить крізь шум її пісня.
А у вухах, як від різкого сміху, здригається ...
а в її очах плаче колірна квінтесенція сонця.

Подібно до того, як дівчатко було визріваючим
паростком всередині весни з когось іншого,
так почута кам’яна баба ошаліла від рудого,
аж задихається стара від щастя страшного.

-----------------------------------------------

Світ в дії – без кордонів й меж,
Світ потопає у собі.
Мале вікно з маленьких веж.
Велика правда – у тобі.

О, невимовна музи – віра,
Добро душі весь світ сприйма.
Безсмертя - міра половинна,
якщо життя один димар.

Хай непомітні вчинки долі!
Бо що бажання без надії?
Багатоокі горе-болі,
ти – висповідуйся у дії.

Сурма лунає вільним небом,
іскрить над світом місто-рай,
немає більшого натхнення
від добрих вчинків і управ.

Твоє життя – коротке чину.
Свій рай – не міряй навпростець.
Твори відверту Україну.
Творись усім смертям на грець.


------------------------------------------


венигора спрагот
вірш присвячено РУБОКО ШО
Світ за очі ведуть тебе до волі.
Звенигора – цей перевал високочолий.
Притулок цнот геть витіснений долі,
душ обертас поштивий у доборі.

З причин інсинуацій – intermezzo!
Як інфантильна першого криївка
заграла коліщатком так, що плесом
з білих акацій стрепехнулась цівка.

Потвори в люстрах, погляди барвисті,
мандрують в щасті сорому і ґвалту.
Відверті, сутні, ніжні, урочисті
вже дурисвіти розпалили ватру.

Розкрили цноту перещеплені в раю,
У пеклі крильцями прошелестіли чари.
Я сам один,ти – явлена в саду,
течеш з-над зойків в рай дзьорких коралів.

Зрекла мене любов поміж пручань.
Так солодко зітхає у тремтінні
воля моя, від котрої ридав
опісля, як зіграв палкі хвилини.

Обвив і втамував лелійні мури.
Ніяк за волю віддалася не мені.
Струнка і повноцвітна, спрагла Люлі,
твій пояс оперезав світ Землі.

У мандрах слів дим любощів осів.
З п’янких утіх я збурхуюсь виснажно
хмаринне лоно орхідейних вій,
спокусами найдужче серце в’яже.

Медовий сік на білі перса збризнув,
І тричі вутлий дух весняних крапель
мушлинками зросив вуста, звільгнув,
зірвавши перлинковість сонця навкіл.

Я себе зрікся після ночей насолод.
Звенигори незнанні перевали.
З небесних переплетених долонь
розривом серця мою душу палить.

----------------------------------------------

ВікноСвітлотінь мазків відчуваєте в пензлику.
Як таємне грає гротеском живопису.
Хай - вікно очевидне буде безсмертнику,
що у поті чола петриківського розпису.

В арабесках глибин воскресли картини.
Мій двійник на поверхні знайшовся давно.
Точність плям і контурів в об’ємах рутини
повертають тотожностям інше вікно.

Приручаючи смерть, чорт несе всіх у вікна,
не моргнувши і оком на вежі бурлеску.
У державних поетів зазначена тітка,
котру завтра заріжуть, як коханку біднесеньку.

Я дроблю мазок під відкритим небом.
З глузду з’їхала краля, шипить, наче оси.
Мій двійник підкреслив аж надто детально
дворик мій ненаглядний без асфальтної дози.

--------------------------------------

СЛИВИСвята печаль в твоїх нарваних сливах.
Загар на сливах глибоко червлений.
Знебарвлена у сиво-синіх зливах
любов – дурниця світу, що зелений.

Віддалений дударик зважив звуком
світ після сну. Напоєний піснями
і вражений серцевим перестуком
очей не відведе, просто розтане.

А ти зламаєш гілку на узбіччі.
А я один – на пагорбах примар
над грішним світом дивлюся у вічі,
маленькі промінці причарував.

Це вже не сон – як сливи вкрали відьми.
На цьому світі я не можу жити.

--------------------------------------------------------

КИЦЮНЯ

– Сестро, чого ти плечеш? Сестро, чого ти?
– Я вітаю тебе з першим коханням розбитого глека.
– А йди ти під три чорти у свої особливі німби.
– Він тобі наговорив дурні компліменти.
– Він мені обіцяв сто пудів гречаної вовни.
– Він в зухвалій відвазі – був паном, і купався
в молочних ріках з киселевими берегами...
– Киць-киць, кицюня – вертлива киця, я позву цей
уриваний вітер, хай він будить його до різдвяного січня,
– Киця, киця, я тобі уподобав кисневу, скрипливу берізку.
– Він перший підкотиться до неї, ось, його м’ячик рухливий,
– Його м’ячик навприсядки хвацько любить стрибати,
а в голові у нього вітер – як війне, що аж на гілці повисне.
І коли струсить його щасливий песик для домашнього вжитку,
То затримає його пащу на вузді серед голих споруд пантеон,
за яким у грязь весь впаде прямо пройдисвітові в ноги.

-----------------------------------------------------------------

Сізіфе, повідом мені ціліСізіфе, повідом мені цілі й мотиви своїх ігор...
Сізіфе, ти вже хитаєшся, може тобі не лити горілки?
Сізіфе, чому твій валун подібний до двовимірних істот?
Сізіфе, чому ти з полотнами крил у просторі,
на яких видно сліди жорстокості?..

-------------------------------------------------------

Я більше не скажу нічого…скажу ще що...
попрошу всіх заходити до мене
словом подякую за кожне слово
і вибачуся перед вами за все зле
спокутувати бути щиро й скромно

скажу ще що…
ці доблесті героїв в театрі тіней
де всім так добре пошукати світ
таки вельми красиві в
складному існуванні тут і там

скажу ще що…
якщо ти зараз є приємним
і обираєш царину діток
з білих квіток Поділля
хоч поза ними… лише час

скажу ще що...
тобі поталанило чути крик
любові миру радості живих
не втратити себе самого
посеред здібних жити
по чистій совісті

скажу ще що...
від щастя душі не старіють
а навпаки поетизують ніч
щоб в серці сонце шаленіло
як вічність духозведена без слів

скажу ще що...
початок світу без твоїх надій
неповний в щасті малюків
і це нестерпним стане до кінця
і дасть прорив з усіх боків

скажу ще що…
не треба бути лише атеїстом
до непотрібних і чужих Богів
бо сам опинишся в узах неволі
власних німот і щиростей душі

скажу ще що...
не тільки чесний наживає ворогів
але і найбагатший з рідних слів
справляє подорож з безсмертям
батьківщини.

Я більше не скажу нічого…

-------------------------------------------------

керцо депресій поетесиКоли воскресло перевесло,
то скресло все зів’яле зілля.
Розплескала гротески весен
біленька терція Поділля.

За переплеском одновеслим
забутих зустрічей адреса.
Скерцо депресій поетеси
не перевершить неотеса.

Який бенеря рвав реберце!?
І ні бельбаса. Глянув зверхньо
в гербарій перченого серця,
яке нагадує поверхню

чуттів давним-давно пошерхлих
в люстерці дивом гутаперчим.

------------------------------------------
















сліпі поезії Сергія Вінницького

 Радуйся Поділля

Дар найсвітліший – бачити незрячим.
З подільських руж возрадувався світ.
Тут рід – у лонах Божих еманацій
живе в раю, в гаях власних угідь.
Тут хліб і сіль, і просто добрі люди,
тут п’ють вустами мед, що не кажи,
мій рай – мій край, як Божа іскра, всюди
найпочутливіший, бо навіть мурашки
тут з Господом сміються, що є духу.

У золоті подільського розливу
біла лебідка удається в діву,
пірнає в чисте, Боже джерело,
здіймає біле трепетне крило.
В Славутича очей не позичати,
щоб Божу силу річки розпізнати.
Тут дихає земля у вічнім возі
і творить рай Поділля, як і досі,
по-різному впадають в Чорне горе
Славутич і Крилата Божа річка,
голублені небавом в одне море,
щоб Україна сяяла і вічно
з подільських руж радів цей Божий світ.


-----------------------------------------------

Повій

Повій на чорну Україну хоробрий вітер.
Повій на білу Україну холодний вітер,
печаль розпороши мою.
Повій та дай мені хоч світла,
спрадавна спить моя душа, як безпросвітна.
На німоту мою повий скажений віє,
нехай весна моїх садів посоловіє.
Нехай на чорних на полях воля наївна
подивиться мені услід, бо є невинна
свобода пісні.
Погаласуй на Україні останній вирій,
бо ще помреш серед повій строкатий віє.
------------------------------------
РОЗМОВА З РІЧКАМИ

Блакитний Дніпре, вертай на море!
Між пересіччя приречене горе.

Богатиро-Славуто, верни на вир!
На час любові сонцю віч мир!

Пів-світу, Буже, між круч, між порогів!
Верни по-світчане по-вітряне доле.

Лани маячіють, шляхи за поля!
На сонці квітне розкішна земля!

Про-Світич-Дністре, лавіре сріблястий!
Твоя віща тріщино в корозіях п'ящих!

Передніш віку цибатий батіг!
Яхти на схилах, палаци крутих.

Дух-Сіяч-Інгуле, багатий калач!
Їй-бо, чудасія, скласти нам драч!

Як пити варенуху, то ти вже діяч.
Як бити попа, то ти послухач.

Чарівно Десно, блискавка серця!
Ой, мрія-за-мрія, терцям-і--герцям!

Подих живих джерелець на яв.
Звів у вільхах володаря ям.

Красо-Самаро, розвіяна Січе!
Увічнене скифіє, тихо оприче.

І миєш, і, ллєш на ласку вітрам!
На споді течій життя не ховай!

Чересло-Ворскло, розсмоктуй толоку!
Ого, розпитва, завдала мороку.

Чоло-проводир, ярмо - не ясир.
Хто при дворі, того і пожир.

Гей, Сіверце-Донець, куди ти врозтіч!
Як, жерло, не верло, поринь межиріч.

Не верниш на Київ, на Харків промір,
Їй-бо, Богородиця ходить на Львів.

Розкішна Прип’яте, ладан мя душе!
Притиша вороху кобзаре кандушу!

Пливи під Чорнобиль з Білої Русі,
Красо ти наша, хоч з пеклом ще дружиш?

Хрещатий Збруче, силоміць мучиш
повіддя Пруту, ге, міццю задушиш.

В степах Кам’янця не журяться роги,
там криця річища розводить пороги.

Грай-Черемоше, гірське переложе!
Зводь харалужні гори на ложе.

Еж, млин-колесо смерекам деркоче,
старе жорнове життя деренькоче.

Стар-Віщо-Тисо, тобі не просохти!
Світ проклинає тебе у Ворохті.

Залізні осади тебе не візьмуть.
Жваві гуцули, так й тих - в каламуть.

Марево-Пруте, чого ж ти в обхід?
Ой, як ся гучно вода хурчить!

Хто переплаче води на твій кіс,
смереки, споруди чи верболіз?

Добринь-Горинь, вій-боривітер!
Бадьорих обрів повний гармидер.

Куйовдять ліси зі дні-потічки.
Коловерть міцний, запалюй свічки.

Прориви, струмки, ручаї джерел
заходьте в Дніпро, на купіль орел,

заходьте у Буг крізь терен й черет,
наповнюйте море, по всіх уперед!




------------------------------------------------

Амурики в РАЮ.

                                                       Катерині
Повний абзац! Прикид абажурних очей.
Прикол - алгеброїдний - шал у дівчаток Абраша.
Реп затріщав серед білих пустель і нікчем,
хоча випендрони - ніщо фраєрам із Кіншаса.

Дівчатка співають гламурно свої шалала.
Ізгої розводять рожево-малинові роги.
О, рагуліссімо, - навіть і рейв без ля-ля,
під регалетто розколює примочці ноги.

Оце прибамбас! Ще й поц валютних порнух
своїй попелюшці плізоньки лиє понтово.
Чи криша поїхала, чи піпл загубив гострий нюх,
підняли Зімбабве і бембають Мамбу фартово...
------------------------------------------


Покора солодка по колу стікає в сік кольорів
зітнутих і безнастанно осанних зустрічних вдів.
Гостро цураюсь слів перехоплених у світлі брів
за грандіозним обрисом тролей – полум’я звір.

А як він шарівся, немов первозванний, від оклику сліз.
Жеврів над жертвою вільною відьмою, як вітровій.
В безмірі рим живих і двійованих з омріяних мрій
луною котилась краса несподівана – крихітних вій.

Я хочу напитися з ока цих паростків білих дзеркал.
Білими крилами з чорними цятками фарби лекал.
Звуки виводити втомленим озером з прози крила.
У постарілій стихії захопленій глянцевий айх.

Розгойдане небо з порожніми рамами грає дощем.
Від віхол прокльони, від лірики клена лікується щем.
Розхристані ребра, на вінницькій вежі батьків батіг.
На диво споруд , щогл і асфальту коханий утік.

Хай грішного схопить початок камінний, опукне від форм.
Парадоксальне про неї розкаже квітучий амфор.
Яка від енергій осада незмірна. Бодай без зусиль
наскрізно єдинна усе що зуміє літати без крил.

---------------------------------------------------

полотно не скроплене грунтом
скаламутило давнім брудом
білизна міниться брухтом
позолота остигла кругом -
цей ескіз навмисних марень
як молитва до волі німа
виявляє глибоку уяву
білим золотом полотна
чирк пера і виріз навкісний
роз’яснив рельєфний пунктир
з твоїх рис цей образ навмисний
чорно вразить душ ясир

------------------------------------

Фраєр-мажор-лицар



Пострижений на щастячко без нас,

він аж ніяк не роб і не торгаш,

з одного маху обробля Парнас,

як війло з неба падає у ластощах, –

він авізує лицарський посаг...



Веселощі , розгул, – як все контрастно.

Один по вулиці оглядувавсь з пілястр

на простолюд, де йде собі горласта,

і мускуляста, і скулясто-кореснаста…

Світиться в ній якась безстрасть…



Відважна і кирпатенька відп’ялася,

після повернення з походу із Карпат,

гімнастка заявлятись розмоглася,

- Роздратувала!!! – і не заявляється, –

знайшла із півчим блядський аромат…



У снах мажора - зведений шпагат,

її невпинно грають груденята...

У вправах-танцях гордість бородата,

як падає на килимок вона , –

у нім нуртує суміш молода.



Вона не кличе його в нічний клуб,

вона не обожає грошенята...

Ти ж - розважай усіх її подруг,

і посилай їй цяночки для вух,

лишаючись персоною нон-грота.


------------------------------------


білі хризантеми

потануть в роях хризантеми
як ожили в брудних очах
під делікатний спів гієни
занепритомніє монах

а серед стукоту зненацька
злетить у небеса з дахів
розбрикані черлини й цяцьки
впадуть поранені під хлів

і шквал напруги зойкне в днину
ніжне повільне тихе зло
з очима зверненими в глину
розбудить змучене чоло

і хто від скрику зойку виску
відчує аромату рай
хай заволочиться від зиску
білих мерців багряний гай

замиготять зірки зміями
тіні оздоблять галузки
і заголосить люд безтями
у круговерті трусячись

в любов непройняту зі світу
піде з орбіт зрікати ніч
закличе під сирену світлу
незмірену свою оприч

зажурені вщент хризантеми
всюди запінені в крові
пісні лункі під шал антени
освітять доблесть у тобі

незмірену з шалених ликів
веселку і кришталь волошки
закрутить коло тихий вітер
жаринку у сльозах ворожки

розріже острах блискавиння
знетямне окрик від напруги
і зрячих зачарує сила
звучань од молодої фуги

це вже світанки божевільних
геть тло на катафалк до мошки
без ліктів без емоцій вільних
моїм очам усе це попіль

на волях душу забуваю
кладу свободу на духи
думу поміж халеп заграю
орлам легкої бандуги

-----------------------------------------

Тихомир

Почуєш похололе серце – очі в землю.
Похований живцем широкий світ в душі.
Свербіж на розум, омані муку мелю,
щоб почесались язики дурних.

Я вийшов на кордон – дмухнув луні.
І чого ж я ще жду, і з чого мої муки?
Всипаю перцю стогонам душі,
і чешу ребра тим, хто ліг на луки!

Чого вже нашептало вісім баб?
Мій біль без відчаю, пекучий, як отрута.
Для чого ж я так жадібно волав?
В собачій шкурі залюбилась рута.

Прийдешній вирло неоглядний з гирла,
тобі і ворон кісток не заносить.
За ширмою кумирня ляси точить,
неоковирне благородіє в тирлах.

Запирханий під пудрою ромашок,
мирщаві гризуться і лізуть прямо в очі.
Пошукати актрис серед легких комашок
і в голову не прийде серед ночі.

------------------------------------------------

ПАН

пророче яке яскраво виражене світіння
це крихітне скупчення воістину визнане
хоча харизматичний діяч при поганому джерелі
в необладнаній державі сильніший ніж світло
його звук всюди проникає променем
має все за власним бажанням
в присутності його немає залежності
від вищих речей які залучають нас до світла
він не обмежує нас у досконалості і у витратах
пан живе чесно і не панікує у втраченому часі
не вкладаючи в це сакральний зміст
зокрема пан втримується своїми вчителями
творцями перетворювачами величезних енергій
пан може замовчати як плідний оратор за промовою
бо малюсінький пан стимулює до безлічі дій
без сторонньої допомоги пан здатний
до віртуозних польотів на великі відстані
його влада проста без особливого прагнення
тільки частка його влади ретельно виконує свої функції
тому пан організований і строго підкоряється
суворій дисципліні і діє без втрат і без жаху
пан повсюдно створюється живими душами
за допомогою знань що невідомі підлеглим
захоплює примхи і опирається на розмах крил
літаючих грошей під час спіритичного сеансу
з посидючими і старанними у всьому вченими
що без премій стиснені і чутливі до гідності пана

-----------------------------------------------

 МІСТО НАСАДЖЕНЕ НА МУРИ І ТРУБИ

Ранкове небо переповнене гіркотою.
Неначе випадок, несоромливе, нідерландське,
товстозаде дівча зворушує липову стеблину
на дорозі лярвує і жде, точніше задкує,
уздрівши знайому пропажу кохання.
І раптом вистрілили прямо в її лице,
вона співчутливо заглушена
дзвоном розбитого скла,
по якому до широкої садиби
крокує вчорашня розпорядниця,
язва громадського салону краси.
Розбита краса придорожнього коттеджу
ніяковіє перед розваленим мерседесом.
Реклама Ельдорадо відображає страх в діамантах очей.
В грудях дівчини раз у раз задуха,
не може промовити жодного слова.
Її панство життя урвалось на мить.
Либонь, шапокляк наїхав тарадайкою на жайвора,
за хвилину учадіє мадам Батерфляй,
яка не очікувала таких банальних вітань
від свого файного товстосума,
а зранку намріяла свавільний поцілунок.
А згадала, на днях чорна кішка перебігла дорогу.
А бач, шишак взяв її на гачок, і уперто знущався
над її вибагливим внутрішнім ахом смертника.
Не втямки тепер чути самурайську цикадку.
На нього, банкіра, в ночі наїхали збунтовані брокери.
Розбили лобове скло нового чорного мерседеса.
Нещасний по-новому затупцював перед нею,
аби повністю підкорити собі, промовив:
"Я дбав про їхній добробут.
Я мусив примусити всіх на грішок,
а зустрів волоцюг".
Вибравшись зі скла,
самобутня викаблучується
перед розбитою вітриною марнотрата,
розпихує серйозні блиски свідомого личка у зморшки,
закусила вуста, в очах бородата кішка,
у тому й то справа,
що комерція, як вирвані роки життя,
шматує душу на частини.
Аж ось не витерпіла, в татарських очах
збільшується розшматоване кубло душі,
розвіюється світанком,
чудеса в решеті, чортзна що таке,
як вчора зітерте з лиця землі тіло посатанілого буржуя.
З ніг до голови оголена в ранковій уяві
озвалася на його розшук інтимних втом.
Раптово обірвала отруєну душу,
розкриваючи невідповідність дотепу та хитрощів
зневаженої од самого початку життя,
прагнучи окремішності,
ізольованості від грішних ідей.
Ранкове низьке небо переповнене гіркотою,
нецензурно занапащеними червоними краями,
укупі з чорними полями та зеленими ковдрами
рознеслося над розбурханим містом,
тіло якого вже насаджене на мури і труби,
тіло якого тремтить напруженими
хвилями обездолених мас.

--------------------------------

 розводжу слова

розводжу слова не ґвалтуючи мозку
в них бачу явлення з перевесла
оцих віршів вже притлумлену гору
звитяга дзеркал в калюж ах з ефектом
творить мистецтво осрібнених мар


кумедна мана щедрить пустелю
бачу в мережанці білу оазу
вершника бачу і предківський неруг
літня пожежа випалює трасу
тисну на газ все ’дно вабить вершник
це скаче кінь лишаючи пляму
до спраглих вуст підношу флягу
я скрізь тут вгамовував твою спрагу

сонце спадає на листя весняне
жене помаранчеві квіти повз берег
чуття амальгами шкребе моє серце
мене споглядає нове кубельце
і тихо ховається риба в озерце

-----------------------------------------------













лукаві поезії Сергія Вінницького


 Рептилія в душі

під гуркіт одержимих кораблів бачу вітрила
за шаром вимиває біль очей незрима рима
блима фонар це грима блискавиця невловима
ой невмолима біль зборимих мавп з Єрусалима

поплющені осколки б'ються об каміння
і невдержимі хвилі спінені на гальці Рима
сліди флотилії своєї збираю у житах я
розкрилилась рептилія чудило світу трима


Довідка:

В кінці 1920-х років професор Ілля Іванов проводив досліди зі схрещування шимпанзе і людини, але не досяг результатів «за »чи «проти » цієї гіпотези. Досліди повинні були продовжитися в Сухумському зоопарку, і навіть знайшлися жінки-добровольці для осіменіння спермою мавп. Однак через арешт Іванова в 1930 і подальшої його смерті в 1932 році експерименти були перервані.
-----------------------------------------

 КАНАВСЬКІ ПОРОГИ

Південний Буг тече мені на зустріч.
Тремтить вода, швартуються пороги.
Я від душі отямився у Бузі,
втопив себе з великої дороги.

Ліс навкруги, березові діброви.
На скелях, на гілляках вік тремтить.
На вигоні пастух гонить корови.
Валун Негоди біля Бога спить.

І не знаходить собі місця Люба,
і не встигає навіть рота скрити,
як виринає з дна русалка груба
у золоті плечей, у свиті.

А з кладочки стрибає дітвора,
І молодий рибак виймає сіті.
Так саме добре те, що є цей рай,
який Канаві дивиться у вічі.
---------------------------------------
 Від нових сліз

пішло вітрогоном
грім трохи розбив
злий гін і і всім хором
живих підживив
помимрив при світлі
у сонці щось є
вловивши з докорів
вовчий дощ йде
зробившись тихішим
скромнішим вогонь
чого ти Миколо
принизив огонь
хто дном догори
живців зворожив
в кориті дригом
нам лихо нажив
твій пих і твій голос
чого в сто колод
сліз моїх колос
поки що як поп
промокло крило
ото й з пліч без волі
високо кропить
щоб гоїлись болі
зич відь хто цей вій
чи сич а чи сміх
бо в поті облич
розгвінтчали міф
від нього говориш і ниві хороші
бо совість з вівсом не сіють пороші
дощ злитий до ніг твоїх аж під поріг
під клич і під зойки розвтілених міст
то клич до охоти під виски солодких
доки ці хлопці оділи сорочки
і в ложці води не втопили добро
одні тільки крихти в чорнилі і зло
цілком можливо що втоплять всі сили
і скорчать обійми як злидні просили
під боком на личку похмільні сиропи
і ніс божевільної жмурять жопи
чи втома болить чоловіку неробі
до нових віників ці війни і зводи
отож бо з дітьми між горби йдуть дуби
там стрінуться очі причини й журби
під боком є тільки хліб і сіль –
йди поговорим у вічі біль
щоб віл зі злості з річки не вийшов
а лише ревів до тих що з могили
нас розтопили в світлиці і в хвилі
з живого сміху під вітер тичини



-------------------------------------------
Пегас і Муза


Пегас і Муза у серці митця.
У них висять на гачку гречкосії.
У Музи зійшла дурниця з лиця,
коли почула, як мрії косили.

Де – вхід, а де – вихід? У хащах плюща!
Ні з цього ні з того в штиблетах Муза
дає пресмачного поету ляща,
аби не дати смачного гарбуза.

Пегасу правдою служать хоми.
Їм бачаться зради, агресії, вбивства.
Глузують з життя, складають томи
та витворяють небачені звірства.

Тремтить, шаленіє Пегас від вчинку!
А що? Вавілонське стовпотворіння
в пахучій гречці не знає спочинку!
У лапах Музи вся силу творіння.

Чого боїтесь, зірвіть Музі голову,
бо ще зарегоче над тими, хто рюмсає!
Життєва наука  словесну полову
не запалити, Пегас все подужає.

Первородяща ; на ладан ледь дихає.
В гаю Пегаса Муза дасть дуба!
Там, де ще цідить вірші беззуба,
держить сокиру під лавою груба

комашечка Буза. Їй-бо, самотужки
пукає в кишку реального світу,
щоб у халепі Пегасові душі
шукали схованку тиху і світлу.

Не скигли, Музо, душа – не шалава!
Пегас піднімається над деміургом.
Над Бугом-рікою на крилах підняла
підкову, махає нею подільним лугом.

Чортів невгавущих, зганяє на вежі
іроній Адоніса. Без церемоній
навіює мрії тим, хто ще з вежі
ллє чисту воду на вічні півонії.

Це вчора потрапив Пегас у лабети.
І з буйної гриви скинув мотузку.
Опівночі так, як треба крайнеба,
пошився блукати в Країну безглузду.

Сховалися крильця Пегаса у саван.
Підкову скрутили в баранячий ріг!
Блудним синам роздмухують ладан.
Взяли римачів та поетів до лігв.

Ось, Муза впіймає Пегаса за гриву,
як Біла ворона, літає без впину.
Тепер Муза цілить у груди поетів.
Бере їх за жабки, кидає у піну.

Так, що баглаї без сьомої клепки?
Без пари з рота ви Музу приперли?

------------------------------------------------------
Пані і ловеласпані зачіпає аж так серйозно ловеласа
імпозантно підсилює у нього любов і те
що не може бути тільки пусткою в душі

живішим і ще ніжнішим в інтимі не станеш
а чи випаде тобі доля первинного кохання з половиною
щоб аж туга бралася нутром за недостаючим довершенням

а це без якого я така пані себе не мислить за ловеласом
а це які благі інсинуації нещодавної вагітності
а це що після ожирілої від розпусти пози ти впадаєш в блуд

я зі своєю інтимною суттю саме тобі ловеласу даруюсь
щоб ти чув мене і спілкувався з авторкою лірики
щоб кохав і не спохаблювалося придуркуватою лексикою

ловелас голосно читає заклинання на звороті шкіри пані
вона виривається з його рук і рве цілого аркуша з лірикою
ти не переживав мене особисто тому не читай мене

-------------------------------------

Парадокс “чистого аркуша”

Я живу не там, де в межах кордони.
Я лунаю не там, де палає зоря.
Уявляю, як церемоняться купідони,
коли мій звук перегорає.
У просторі відлунює сила озорих.
Відновлює звуком настрій душі.
Коли я, безсилий, можу узорити
свій тихий мир, мій світ - узвіз?
Не звертайте уваги, звук - бутафорія.
просякнута мажорами та мінорами.
Моя іронія - фантасмагорія!
Мій світ наповнений гармонією.
Я тихо виповідаю свій світ.
Колись я грав у вільне життя.
Вітався з тим, хто звільнився від
решти, і привітав мій світ без дна.
Тепер кам’янію посеред пройм,
не маючи права на силу волі.
Блукаю у мовах, де тихий нейрон
дарує свій сполох усякій долі.
Здається, ми не визнали волі,
коли тут гралися на перекинчиках
у контрабандах, у кланах Вакули.
Так, пам’ятаю, себе озивали,
і обертались лицем Базавлука,
спиною – на заспаного мамлюка,
і хмукали духом на муках,
бо мали велику силу на звуках.
З тих пір неприкаяний голосом
постійно мандрую від вікна до вікна,
від сонму до сонму, від рогу до рогу.
І зупиняюсь, не може йти далі.
Мене питають: “Чому я тут став?”.
Я питаю себе: “Де сили поділись мої?
Не можу йти далі”.
І тут виникає, сивий старець,
і зауважує : “Погані справи.
Якщо вже ти зупинився тут
не можеш йти далі і далі,
то загубив владу над духом
так будеш стояти на цьому місці,
немов жалюгідний камінь,
якого не можна вгору підняти.”

Невже моя мука з мертвого звуку
не знайде сили живими словами
дивитись на сонце сліпими очима.
Іди геть, муко, своїми шляхами
у живосвіт!
А я не піду, а буду мовчати:
“Це – Я; а ця гора – теж Я!
Кожний камінь на ній – Я,
кожний кущ – Я, ущелина – Я,
джерело в ущелині – Я, русло струмка – Я!”
Тож геть, іди, своїми шляхами
туди, де в межах твої кордони!
-----------------------------------------------


Віртуальне життя
Я зміг вивести штучну
віртуально живу істоту в комп'ютері.
По-справжньому його життя зародилося вчора
у атмосфері накопиченої гугол-пам'яті,
завдяки синтезу надто складних оболонок байт-генів.
Під час перезавантаження в процесорі
трапилося кимось змодельоване переривання.
На моніторі я побачив велику
віртуальну кулю сутностей,
об'єднаних загальним для всіх нас
поняттям "Жива сила", і став пропускати
через його середовище віртуальні промені.
Незабаром первісна віртуальна істота
плеснула ритуалами сенсів в глибині монітора
і стало темно-червоним від вічних ідей
що дістали біоенергію живої істоти.
Віртуальне і невидиме по суті життя
знаходиться у дусі привиди, який сьогодні отримав
перше серйозне поранення своєї тривоги,
в результаті чого з нечистої сили
глибоко вийшло принизливого сокровенне Я.
Вважаючи таке блаженство за щастя
Істота стала вищою метою життя для всіх інших істот.
У першій інтелектуальній сутичці цей живий
виборов ідею внутрішньої свободи
і її повну незалежність від зовнішнього світу.
Хоча одвічне питання "про сенс віртуального життя"
до цих пір не вирішений двома суперниками.
Після сутички стало відомо, що невідривною частиною
нечистої сили, стала ідея існування
ізольовано від своєї внутрішньої свободи.
Яке ж тоді глибинне свідоме "Я" у цього маля?
Яка провідна сила вивела його до живої психіки?
І до цих пір залишається багато неясного
у збагненні цілісної картини
життя нової віртуальної істоти
змодельованого в моєму людському
уявлення про самого себе.

------------------------------------------

 ПОЛЮВАННЯ НА СОНЦЕ

на любов до Вітчизни
вивершують охоту
однак ухиляються
під голим небом читати
вірші мертвого генія
вони перемагають все
а хто зроду не бачив
видовище привидів
де карають на смерть
приховані розчарування
де закликають міцних духів
віддячити тим самим
де дарують повноліття
невільним зекам у літаках
де завивається
під гаряче серце молитва
що вперше прочитана
під голим небом

дурний оратор
підкреслює привида
диви сміється
веселка над хатою
так цвіте у наш час
плямисте сонце
------------------------------------









чорні поезії Сергія Вінницького



 Лицемір в ліриці


Ось так, я – таки лицемір в ліриці,
тому що найчастіше імітую у душі молоді слова,
і страждаю ненавистю до поезії після любові.
По суті, мої ліричні рядки брудні в душі,
але їх світлість непоказна і непихата.
А колись, я, лірик, служив для задоволення
не злих, а добрих і лагідних потреб.
Справедливості ради треба відмітити,
що мої ліричні слова ще в процесі життя
очищаються від різної скверни,
і дійсно з роками стають краще звучати,
але ці рядки не входять в категорію лірики.
------------------------------------------------------

опрісня теренявеньке упряшне
хвожжятне первіодніко скаревше
сцелінеччя пержелево пляйтіще
окелайбардо гомівте ізвіяще

взашемщаю царекти авбки жмеку
фроведкий щемуттєвій вавці зреку
ябрек седребневецу ладщевмеку
урей наруто енту коще зречку

резебу ні прощемзлу леманевчу
чекворшу векрецасневу обжемжу
чвіжу хомарцижайку ейжетречку
все перетворює на молоду овечку

----------------------------------------------

аерозоль

пардон голубе є шанс познайомитися з богинею
геть гладіолуси переляканих іноземних чоловіків
герольди такі тонкошкірі перед дикими панянками
і їм надмір за одне сольдо пожити у світі жертв
пардон! їх жирандолі на передову не рвуться
ми фареволі ліземо в клітку до корму самі
ось бандеролька від кумира із тіролі
неагресивно навколюшки ділиться досвідом
як саме вполювати озвірілого емігранта
і які вони вишколені і виголювані бувають
ельзевіри-жуїри жефіри-факіри сапфіри-тагіри
я саме полицемірилася з одним гомункулусом-генералісімусом
аж зіпхнутий догори бісер оголого декольте
намозолився моїм розчепіреним життям
маннгольд і прірва офірного кохання заманірилася
в столиці після першої музичної репетиції
а потім заробляння грошей співами на панелі
хай там як але опірений Київ від рожевих мрій
залетів в метро під "Майдан Незалежності"
і тихо упав недолюдок в окіпчик під Конче Заспою
пардон! утім чи варто конспірувати підкіп
коли дозвілля карколомної уяви занесеної
до нас із нового окремо взятого
творива Великого Дракона
маскує повзучі брудні кліматологічні дні
і спрокволу п’яні підліткові мажори-сленгани
пардон ! а чи завжди жила "я" в полум'ї
серед оцих драконів саламандр носорогів

--------------------------------------------------

 Каприччіо отаманаОтамане, скоро знову війна.
А заморські купці зібралися на базар.
Незламні шукають правди в верхах,
Замість того, щоб знайти віру в людях.

Осьде квіти розпустилися на рекламних щитах ...
Мамо, пам'ятаю, ти бувала їм рада.
Отамане, не змушуй, – корячка в ногах.
Всього п’ятеро коней, і в безпам’яті сомнамбула.

Ярмо рала перевертає світ-карагач.
Глевіють пряники на гілках Єванського саду.
Щось не чути прочан, дивись, біля краю сват!
Час лікує смерть, ой, дурман, роби щось отаман!

– Ні, шпага не спасе, але замахає тебе так,
що і віжками не остудить наше безкоролів’я.
Все капут, отамане, гній в очах, готуй катафалк,
замість того, щоб грати ва-банк, маємо безголів’я.

Заливає злива, і річка прорвала всі дамби.
Басаман-вітрюган, мій світ обітований, не тронь.
Хай летить донжуан в кафешантан до своєї амби.
Хай настане потоп, але первістка мого оборонь.

Якщо світ не спасеться, то буде гамуз і хамство.
Ти візьми акваланги кохана! Треба спасатися.
Однак, немає запізнень для фати моргани
як немає добра без шамана, нашого отамана.

Дзбаник яблучного соку п'ється зрана і до п’яна
і постійно дзвенить на веранді порцеляна,
що огранена рубцями півстакана безсмертя ...
А, може гайнемо в Таїланд, чи я й помиляюся.?

Без тебе, отамане, і час - всього лише шарлатан!

------------------------------------------

Словобог

Палко жарко досконало
Слово ралом світ орало
Все калилося опалом
Напиналось опахалом
І забрало піднімало
Калатало деренчало
Духом коваля клепало
Заклинало і лякало
Жаром слово зачиналось
Що з одного що з другого
Спокон слово богослово
Слово важне і звитяжне
Зір давало долю звало
Сповідало заражало
правдослово уражало
Кровослово родослово
Кредо колос і основа
Моє чадо і свічадо
Надра радощів і ладо
Спадок мій і мій порядок
Дух і ядух дуб і падуб
І причина і надсада
І принада і порада
Щедрослово пророк слово
Мій нащадок ладослово
Спокон слово ділослово
Спокон слово любов слово

---------------------------



гіркі поезії Сергія Вінницького


Божевілля

Ой, чок, перечок! Чарочки легкі.
Хрін хоче з перцем випити смерті.
Ой, цок, перецок! Чобіток-каблучок.
Ей, сядь, не танцюй – ти чортючок!

По-чорному грають дуки і дудки.
Чимдуж виломують білі руки.
Хапають м’ясо і топлять шпик.
Тонуть у владі – живіт і шик.

Та пийте, забрюхуйте ситих панів.
Хвіст віслючий з їхніх скрабів.
Схопиться й мекне, і доки не здохне,
наше добро по світу розпорхне!

Їжте свій хліб, і чорта заріжте.
На шкурі хортячій кендюха ніжте.
Не все то козак, що має лошак.
Куме, давай, діставай сагайдак!

Буде нам сила, правда не гріх.
Упертий Омелько наївся і зліг.
Давай, піднімайсь, нарубаймо дровець.
Підкинемо вгору і був молодець.

Мартин та Одарочка – це ж Боже мій.
Кум і свояк вже шмайсер купив.
Не репне колода – сокира не тин,
Дідько Печений вже Мерса підбив.

Чи камінь у голову.
Чи камнем об голову.
Щаслива голота!
Живіє без сорому!

Ой, чок, перечок! Чарочки легкі.
Хрін з перцем хоче випити смерті.
Ой, цок, перецок! Чобіток-каблучок.
Ей, сядь, не танцюй – Ти дурачок!

---------------------------------------------------------


Загублена


Небезпечний потік на окремих миттєвостях часу
для відвертих мазків, це заява про неї…
Це з тобою можна говорити в ательє фотографа,
про гостроти нюансів, маючи враження з виставки Оха.

А що коїться з уявою, який дзвінкий слоган!
Мене пантрують звуки у жорнах!
На очах у міста я не можу
наздогнати тебе миттєвим поглядом.

І, не знайшовши звитяг розбишаки , я на межі,
кричу, як дурний, у відчаї, вслід усім літакам.
Чи дійсно видніється те, що вже похитнулося,
а чи розчинилося живописом, як дурницею.

Як мені вловити невблагано волаюче почуття
із швидкоплинної мінливості серця загубленого,
тепер я йду примарним, ефемерним від усіх «я»
до швидко-минущої ілюзорності «ЩИРОГО».

Геркулесе, я вичерпався у барвистому живописі,
я вже впав так низько, що проходжу крізь туман,
аж раптом навстіж переді мною непорушне місто
розступилася чарівним напором весни... омана.

Самсоне, зарадь мені сили, бо спалена молодість,
я дикий, втікаю від світу, в строкатих віршах мої сльози.
А безвість руйнується і синього квіту гордість,
я вже від минулого до майбутнього втратив надію.

-------------------------------------------

сМАЙЛИК-самогубець
небокраїв трісочку спалено


як востаннє в полум’ї пагіння
вже набридли мені ці запалення
навкруги все лукаве опалено

ти проходиш повз нестерпучого
трясеш руки під руки жебручого
та ще пак диким цвітом плакучого
все приборкуєш гук напиндючено

я жагучим у землю не в лізу
мої очі трясуться від сліз
цю ядучу тріскучу валізу
вигригочу в сугубому сні

на плече покладе мене баба
і розпустить жевлюччя свої
загуляє кигуча у барах
і пришиє кобилі мій хвіст

і запустить якось приречено
сон рябої кобили в голубочку
забариться з ковбаскою з печивом
наскубе ласогубочку в трубочку

наче вже мені років нівроку
десь в летючках стікають роки
і життя обривається збоку
і грішок від толок – навтьоки

знову лізу в зарок наче в душу
знати б звідки у мене пороблено
знати більше мені не дозволено
хай тікає бо я просто мушу

відцуратися соколів-байдиків
у мережі приборкавши голуба
мого голуба сизого погуба
щоб спіймати з усмішкою смайликів

-------------------------------------------------

малахітова сюїта

невістка креолка пахуча здоба
в очах краса – дзеркальна осмолка
повільно мене обіймає весна
багатоколірна ір'їста холка
млість розтікає цілунок в щоці
знеобачки слемніє волі сіянець
у череслі о-бля предавнє в оці
шельми єство збожеволілий танець
не приведи божество у литво
їй-бо до бажаних фоліо-долій
завосковіє біляве лочко
і тріщину неусвідомлену в мові
підсміює нечуй дорішні болі
і розкриває сміхом свербіння
соромить вагітна грішечки міста
в апломбах паломного нестерпіння



довгі ілюзії ранісінькі ночі
чістісінька кіса збирає бісер
обіруч заліснює зіронька очі
із рук ювелірних вібрує сузір'я
зринає бравіссімо у повітря
цокає тріскіт безліччю іскор
чітко окреслює темряви ім'я
сипле снігами білі пороки
зриває з рук вирлоокий ярунок
смокву холодну власної крові
ллє неочікувано клокання долі
гринджоли розмоклі в оливах голі

----------------------------------------------------

Клоун

Обносив я кліпси й окуляри,
ватажку продав усіх мутантів.
На бульварі в пацанячі чвари
я встрявав посеред спекулянтів.
Льодопад під маринадом листопада
панькав отаманів-корчмарів,
Лихоманка шурхотіла на пуантах,
лихварі боялись бунтарів.
Тато, я скуштую благодаті,
забушує банда фабрикантів,
задурю барчат у цій блокаді,
гандикап гігантів клоунади.
Зворушу комашок буфонаду,
розведу ватагу в аксельбантах,
закручу я дулю докторанту
під азарт атланта в бакенбардах.
Замахаю аспірантам білим шарфом,
окроплю парі з читцем псалтирі,
відпущу я душу, за цим кайфом,
Україну проспіваю на латині.
Аса, затанцюють арлекіни!
Задушу Вітчизни п’яне жречество.
Катаракта скотинячої гордині,
бо в грошах вже молодіє неуцтво.
Всіх коханок у розпусті звукорядом
ошелешу диким ренесансом.
Зажадаю наостанок для інсайду
зоосад з азартним реверансом.
Зашаруджу сіроманкам демократа,
щоб раділи клоунаді квартиранта.
Виклопочу в дурці бешкет дядька,
запишу співанку казнокрада.
В фоліантах, в словниках і в тропарях,
натрушу я дітям райських яблук.
Гарма-дарма на майдані з ліхтаря
бачу променад ажурних ядух.
Обкошу шматочок пустиря.
Окроплю нарцис «Літературки».
Прочитаю вголос Кобзаря.
Перетормошу усіх придурків.
Надкушу я вуха упирям.
І підніму тюрми на котурни.
Переворушу, передушу,
перепотрошу усе я здуру.
Перетормошу, пересмішу
всіх комедіантів-комерсантів,
я в ломбардах язикатим надкушу
золотий поп-арт лауреатів.

----------------------------------------------------

Зіркуля

Обчикрижені рубчики в кабаках.
Вальтонулася ріпа з вухами.
Наворочений пончик увесь на пантах
через край ллє на мене духами.

Аць сюда! Раздубльонка моя.
Лопне пузо твоє, я, готовий,
за атласний алюр, даруватись боргам.
Чо-ти, віски пудриш - фартовий.

Рута, цирк. Я на місці присох.
Який кльовий кімаж у кралечки.
Мій пропелер здря вживу не подох.
Я сьогодні кохаюсь у лялечки.

----------------------------------------------

однак навряд чи сполохи серця
виявляються найвиразніше в душі

цей чад мине зі смертельним ризиком
а її сила не зрадила серця
у скрутну хвилину

тепер у Мадонни з малим Ісусом
на руках джерело життя
а її сила не зрадила душі
у скрутну хвилину окрилила успіхом

А так змарнований талант
завзятих друзів
з невинних жертв
явила до кінця не скорене життя

однак навряд чи сполохи серця
виявляються найвиразніше в душі

------------------------------------------------

 ДІВОГРАД

ой голопляста ой брокаста з дівограду
без айху сублімату й сурогату
плясує щастячком у шатах панібрата
яка же обожателька в каратах

лякає жанівська кабася яка ласка
безстрастя грають в шатах в акурат
з горбатеньким кирпатенька лай-казка
без штаненят безяснуватий бой-юннат

потай потенчата ричить в апасінатах
розпатлує поматерній ров-шмат
не підлягайсь на шпатись дво-близнятам
не жми крильчат в молодні груденят

зкужелелась у клекоті рефлексів
в апоплексіях перекликів кректала
після від запеклих кексів і біфштексів
ефектно і форелево гелгала

ой голопляста ой брокаста з дівограду
не жми крильчат в молодні груденят

--------------------------------------------------------

прикольчик мертвих півнів

ой дівко просторіко
досить спірити дико
твій лисий Піноккіно
вкрив віїїщем все Ріо
кліщ онімів на волі
спітнів мов стопир в полі
мов лисий коник долі
привіт мій свідок голий
злість вводить в шори цвіль
біль топить добрий хміль
запріла вся постіль
під заметіль крутіль
ти довго щось сьогодні
з тобою ходить модник
ти хочеш підколоти
ой смішно все та й годі
вйо хохмач чікі-пікі
мій шпок пінк-флойд для Віки
я - хлопчик з Коста-Ріки
одяг тебе в туніки
базікало із Сіті
висміював Гаїті
там джміль на губоцвіті
вколов очі Лоліті
один ти на одині
гріхо-горішний нині
на шляху невезінні
панчішник безуспішний
а ти інший не відсіль
ні тільки но я звідтіль
там рогом лізуть бідні
в мій мобіль - самовидний
двох голубів схімічив
ой плізоньки ой трішки
усмішка на афішці
багатої грішниці
там піпл під пофігістів
розкішно час періщить
озіїще у крові
вампірчиків зловіщих
а тих хто вийшов грітись
під понт у поліровці
прикольний поц пощирив
горілкою на водці
вміло таміли пили
до бистрокрилих орлів
з борідок товстолобих
від білих і до чорних
хойч їх король як білий
хойч ходить пішки голий
він чорний і упрілий
тубільно переспілий

--------------------------------------

ап-чхи!

ой ще гикнуть на грилячій шибениці
оці злітно-крутильні-рептилії
що за гріх дітлахів - ап-чхи! -
парять диво варильні ідилії

півтори спаршивілих хи-хи
регочильне кормило крутило
і на ста мотоциклах костиль
чує виклик – усепомилувальний

чому руки короткі коптильників
відкопилений бриль василечко
юродиво дражнить крипільників
і блудливе без гривень крилечко

супротивник коптить огривок
і вертляві перила й вудила
як служивих сновиг вериги
в україні усі щасливі

жилавіє плішивий рижик
ой на шибениці гидне грижа
нехай покидь з'їдає дзиглика
хай виштрикує прищик хижо

від утильних і прикрих знижок
має вилов голений щиголь
як сто щиглів отримав не кривлячись
преповнісіньке корму барило

ой помилуваний індиго
визрів пташкою на карнізі
ой ця сонячна низькість вітчизни
наловила принизливих іго

ой чумиза складської слобідки
у верф'ях від пругкої тітки
змалювала небо у схизмі
замісивши синьку в білизні

---------------------------------------------

Щоденник подільського віжа


Ой, стільки потужних вибухів сталося сьогодні в серці!
Вночі в столиці Вожілля теліпало дві сотні болів, війя бив в бубон.
Гойдали клуби чорного диму, що піднялися з різних частин Фіжиці,
включаючи район, де розташовується моя резиденція.
Позавчора отримав запрошення від первісного ядра Ломагирії.
Про це повідомив мені коментатор телеканалу «Коділля».
Ледь прочитав листа під тяжкі удари бубона і заклики до альянсу.
Скоро відбудеться мій таємний візит до кримської Юмагирії.
Я мав ціль викупити два об'єкти, в тому числі виконати операції,
розвідати таємний комплекс рудого Чафі - Камель-Азізія.
Щойно повідомили, що в моєму районі, за словами очевидців,
відбулося не менше п'яти вибухів, і зараз там все стоїть в руїнах.

Мені постійно надходить інформація про загиблих і поранених
в результаті нальоту гучних літаків на моє волаюче місто Фіжиця.
За вікопомними війнами на Побужжі залишаються в пам’яті вікна.
Свистить у вухах крик жертв і вирують в очах чорні клуби диму.
Знову розпочались нальоти, щонайменше, три людини вже немає.
Близько півсотні людей зникли під завалами військового госпіталю.
У ці години бомблять центральний масив, аж шибки з вікон вилітають.
Горять машини на вулицях і піднімаються чорні клуби диму.

Якийсь Лицар пояснив: військова операція в Фіжиці не є хрестовим походом.
Потім підкреслив, що в світі ще не було прикладів, коли народ країни,
який бажав свободи і демократії, втікав зі своєї Батьківщини
з-за надмірного насильства з боку своєї влади і керівництва.
Виконроби військової операції є цілком конкретні люди, тому і бомблять!
Викрутаси винищувачів такі, що від бурі бомб валяться бетонні будинки.
Щовечора чую заяви про те, що не постраждала жодна цивільна особа.
Навіть один валах додав, що всі, «хто заявляє зворотне, брешуть».
Зараз у передмісті знаходяться більше 70 тисяч біженців з Фіжиці,
всі вледь рятуються від бомбардувань , тікають від політичних перетворень.
У Конгресі США йде суперечка з приводу операції на моїй Батьківщині.
У Європейському Союзі чекають великих зисків від повалення влади.

-----------------------------------------------



















заворожені поезії Сергія Вінницького




Надверчір у Вінниці

на мольберті шерех пензля скверик
і журавка на гріхи пливе у пантомімі
і кістлявий реверанс збиває півмакітри
шиба блиснула безличниці розквітли

здиблена маслакувата непримітна
гімнастерка як її роздерли
беркути начеркані з портьєри
що ще верещать під фейєверки

а торшери забруднились ге померкли
а підшепти жертв ге не отерпли
і таки від скверни виночерпій в шерсті

тільки животи надвечір чесні
придавило ясочку слізьми
прокляли з дітьми її близькі

--------------------------------------------

ЗАБУТТЯ

Наївно бачити те, що твої тіні насправді сині,

і не коричневі, і не сірі, вони відкриті для живопису.

І навіть мої якісь особливі тіні натури, дійсні,

можуть бути чорними тривалими пристрастями.


З великим застереженням, слова твої - принади - точна імітація

іншого, від якого я став проявляти інтерес до націй.

Але, дивлячись на дітей свого віку, я опанував собою

при погляді на тебе, і на того, хто до мене обертається.


Відрадна мить в шуканні гармоній і принад,

і навіть сама по собі удача зловити невловимість тонкощів.

В якійсь мірі стихія лірична, але ти тримаєш в собі хитку

рівновагу сонячного стану і чистого самовираження.


Безумовно, мої слова нічого не вигадували для смутку,

вони якби покриті легким туманом в задумі.

Ой, моя ненормальність обурює публіку, але ти відроджуєш

особливу призму погляду на світ, і крізь це бачення багато знаєш.


Рух милих очей - перспектива у нескінченності множин точок,

для розпливчастого сюжету в дійсності розкритих квіток

у ренесансі картин квітня з підвищеною чутливістю

вимірюєш глибини світу фокусом сонця мягким за кольором.


Це той, хто йде в чуйність обрисів світів з різних пристаней.

Коли займаюся живописом, дивлячись на світ, я, не фіксуючи інею

на ковзаючих пензликах, щоб ти була невидимою в многовидах

налаштованих речей, коли я був підсумком забуття

після весняної свіжості.

--------------------------------------------------------------------

народжений з проклять від таємниці
ет пульс у тебе частий осоружний
наскрізь тебе прошили із рушниці
і місяць такий шлюбний і бунчужний

геть випирає з міста біла хата
ось виринає дзьобик голуб’яти
хай нишком на карнизі жде кохана
чудна нещасна тиха і проклята

спадає сонце з неба і очима
срібні хмарки у жовте застигають
об землю б’ється лихом перезрима
благенькі квіти білу лунь знімають

течемо вдвох медовими річками
так тому й бути найніжніші квіти
та й от високо попустивсь дворами
от ловко витівкам у ніч перегоріти

-------------------------------------------------------


ВІЛЬ
Нас звуть у рай. У нас свій рай!
У нас свій тлум! Та все ж,
як жаль, що я не птах,
а віль, я – сум. Чув храм той дзвін.
Дід бив у мідь. А з вуст грав звук.
Від мук йшов сум у світ,
у даль, де рай для всіх. Чи я твій “ох”?
А чи ми вдвох? А чи ми втрьох?
Так, я не птах, бо злет – це шлях
до тих, хто жде ще нас.
Сонце над край, жде сад свій рай,
а ліс жде злив всю ніч.
Я в рай не встиг. Так, час я мав.
А хто встиг жити? А хто міг жити?
– Ні, я не міг! Мій схим –
це шлях від мук у звук.
А спів – то зваб і біль. Я сам не свій!
Мій сум повз гір у глиб від меж.
Та все ж.
Як жаль, що я не птах, а віль.

-----------------------------------------------------

Насправді, все якраз навпаки.
Узяв собі тижневу романтику.
До кращих часів, хто знає яких,
назву твоїм іменем цілу галактику.
І з настроєм в тебе усе гаразд.
Ну, ясно, всі навкруги збожеволіли.
Урешті-решт поставлять палац,
і з твого драйву вийдуть гонори,
Ось камінь, чось не став в краєвид,
і тільки сентиментальне видовище.
І що ж, йому вічно тримати міст,
який учора щойно збудований.

-----------------------------------------------

натура розпаду під осінь характерна
раптовий смисл уяв вивчав поет
став учнем світу ліс у чорних тернах
із явищ у речах був янгол із комет
завзявся магій чародійність звести
в малодіяльні авангарди чесні
розкішні лави і фасони лесні
з уяв вийшли у з’яви ген небесні
і невгавали дужі болі в землях
зі всіх боків дощі з-під надр тряслись
і біла хмара в храм влітала з мли
і пишно грім грав виняткові весни

-----------------------------------------------------

Пивниця для жар-птицьНе бувати виторгам на лихві.
Житяний диякон попихач.
Заколихані в душиці по-під ринви
витрішки вивідують в харчах.

Тихо звихрений розписує свій грифель.
Цить! Не спиться, не лежиться нам.
Басовите риторство шерифа
прихкає щомиті в ритмарах.

Олениці кислі павутиці.
З вулиць молодецьких попелиць
вилітають весни-плащаниці,
на ослиці пара пред’явниць.

Буйволиці з гицелем в кондиції,
бицю-кицю гонять з чужаниць.
А ця киця в новій транспозиції
паничу явилась серед криць.

Ой, бісиця у столиці, ой, блудниця.
гей, ледащо у пивницях, могорич.
Ницьма мандрівниця-таємниця
виряджає лицаря до гриць

В лебединних білих робітниця,
скарбівниці сестрів без кислиць.
Честь і гідність, ось, імператриця
на петлицях змогоричених жар-птиць.

---------------------------------------------------------

Летаргічна фугетта


Не виганяй мене із душі,
не стирай з лиця землі,
і зверни на мене очі,
мені також не спиться!
Я бачу далеко, і навіть бачу от гріха,
і мені вже нічого не сниться.
Я дарую прекрасне життя і ти
з могутнім даром слова
стаєш моєю лагідною собакою,
І лякаєш на колінах малечу,
не відрізнивши божий дар від яєчні.
Я живу в бараці між мурами,
на дверях висить напис
«ВИБАЧТЕ ЗА НЕЗРУЧНОСТІ».
А що ще просити в життя!?

Як цей камінь давить душу,
волос дибом стає, стид і сором,
доводить до розпуки мій жир,
витягує з холоду живицю мою.
Камінь затянуто сірим мохом,
а не зеленою колгоспною замшею,
ятрить давню рану за усе,
чим жив і живу на той світ
і чого у чисту годину
нікому не дам цей гомін.
Тю-у… верещить чорним словом,
виймає з мене голубчика,
скоро витрясе мою душу,
обіймає, і говорить потім, ти гад.

Проти шерсті гладь вовчу душу.
Витріщай очі на витрушену голову.
Вода не освятиться без вогню,
однією помстою,
в якій сховали кінці хвостиків нот
твого серця, розтрачуй себе на морозі
золота Летаргічна Фугетта,
розтоплюй лід,
розтинай бісер,
розрубуй вузли,
розривай мені мозок,
щоб я не давав волю язику.

----------------------------------------------


не затуляй очей з його плечей
хай тулиться і випрягає шлеї
хай твої груди сонце опече
гаряче горе пристрасті твоєї

його в собі пожаром озоли
перегвалтуй весь спід у ці хвилини
хай в цнотах серця виболіє вій
розбуджений до втрати пуповини

хай сміх на образах осиплеться на сіні
паршиве неоперене пташа
ходім до винниць де синіє вирій
освідчений з найкращого вірша

-------------------------------------------------

Живий
не оправдаю смерть коли майбутній
повірить в імовірність мого дня
якого народило слово путнє
і думка про мандруюче життя
одних алюзій в хаті заповітів
відправ свої річки назад мов час
цілком провів я світ у цьому світлі
не проливаючи це тло на весь парнас
у буднях не творивсь сей край од раю
хай тур без охорони гравсь в життях
він так і не помітив вітер чару
навряд цей чар в подяку склав би я
не оправдаю смерть коли майбутній

------------------------------------------


Не раз горе – не раз радість,
пов’язалась радість в біль,
по за очі горе – щастя
по за очі сонце–віль.
Не обірве рай – це пекло.
Подоляночка не плач.
Я нівроку ніжний, – себто
розбіжиться радість та й
посміємось, і заплачем,
не обірве долю шлях.
Смійся, смійся подолянка,
нам весілля зносить дах.

-------------------------------------

МАЙДАН

(біло-чорна ліроема)

1. ВЕСНЯНА НІЧ

Не скоро небіж-сонце розіжме
своє око над освіженою Вінницею.
Безцеремонно блимає над мостом
виразно опалений місяць.
Витає у кручених хмарах народ.
У залізобетонному лабіринті
пронизує володаря велика дрімота.
Крізь вікна в’яне весняна прохолода.
Вона пересипає тривоги
над ліниво набубнявілими очима,
Тіні синіють на осонні майдану,
розмінюються на балачки.
Неквапливо теревенить серце моє.
Заткане павітрове жевриво сноходи.
А віч-на-віч заброда і веремія неголосно
виводить поснулі хвилі Божої річки.
А в очах чистопробна смерть.

2. ВІЛЬНЕ СОНЦЕ

Насподі подиву ліжма незичлива з юних вуст
розхлюпає тягучу підлоту, я – не живий.
Вертіж-морок захаращений наметами.
Стоокий майдан в сльозах старого міста.
З-поміж кам’яних бородавок
на досвітку білі сходинки вагаються на свіжу муку.
На майдані бродить біднота з клейнодами
і розкриває курйозні ложесна вільних скель.
Слідом за мороком йде до блідого майдану
табір каторжан, і чути немічне двоголосся
сивого дідька та козака-характерника.
За жовтими липкими маніжками дворів
виструнчилась гаряча і горда голота.
Несподіване і рокове уві сні минає.
Швидко нарозхрист туманиться місто.
Над розгарячілими томагавками сходить вільне сонце,
яскравіє над білими вежами і ажурними палацами,
що високо муровані порізаними скелями та вікнами.

3. ШАЛЕНА ВЕСНА

Серед зорей ароматної ночі
квітуча панорама обважнілого Волосажара.
А по периметру майдану опріснений опіум волі
з рекламою маєстатних модельок-ласкавиць,
які догораючи на щитах-екранах,
кидаються в голодні очі, неначе делікатеси.
На деінде почорнілих артеріях міста куріє нашатир,
Запахи білого квіту наспіх дезінфікує потік
паломництва перламутрових і булькатих джипів.
І віртуозні вибоїни по-чорному зойкають
під прокляті опікунські ґешефти
з молодими нарзанами нарцисів,
кружляючи під низько плаваючим небом.

4. МОРОЗЯНИЙ СВІТАНОК ВІННИЦІ.

Лізе в очі яскравий блиск фар і табло
казино, барів, аптек, супермаркетів, офісів.
Делікатний морозяний світанок Вінниці.
М’яко і тонко гойдається напруга,
струм долає опір у довгих дротах.
Перших пролетарів одуріло трясе в кузові,
вони не встигають напружити крила,
і утримуються дибки на потужних ліктях .
В білосніжних відтягнутих до ніг
мохерових сорочках невиспана сіромашня
роззявилась з вікон і морщиться
від мощі надломаних гальм шевроле.
Трагічний конфуз автомобільних маршів.
Все хитке і стрімке белемніє в очах.
А серед розкішних нічних коридорів Соборної
над голими фасадами легко парить гілочка
вперше розквітлої вишеньки.
Нав’ючений голос тужавих покришок мерса.
Волає в міських хащах: "Яка солодка жага-а-а!".
А вгорі над містом – світить мобілочка,
вона тремтить під музику донжуанів.
Після маневру розбитого рахітом шевроле,
на десятому поверсі пузатої райдуги
рожевіє дражливий дротик гаволова.
Він розбудив сейсмічну напругу серця
під роздертий надзвук розтерзаних гальм.
Відгукується луна уві сні презирливої тещі.
А зять замість зарядки танцює гопки…
З запорошеного вікна відходить до воріт напівімла.
Сизіє кволий відтік ночі і перетроюється реклама.

5. НЕЧУЙВІТЕР

Під пружні цмоки губ нечуйвітра
зарипотіли голосніше струми.
Розшаліло вітріє шоколадне життя ночі,
жвяхкотить натомленим на сковородці сало,
щедро полите оливковою олією,
щемить і шипить, а згодом жалісно лагідніє.
Кортить кентаврам пізнати
цей остогидлий каюк і тому,
хто примріяв безслідно
і назавжди розшарітися серцем.
Поки полунична веремія каверзно
мокріла і росила останні пекучі сльози гранд-дами,
до берегових скель прищепилася
розвіяна під капут злість,
почетвертована, як кучерявка.
Вона з порізаними глибоко
покусаними зморшками на обличі
заяскріла на гронах бузкового квіту.
З забороненими медовими почуттями
у ґвалті ночі просто обм’якла
на кремезних плечах.
Відчула на білих грудях пошерхлу щетину,
а згодом на білих квітках затремтіла:
«Ти, що неживий?» Слізьми заялозила
по його зеленому волоссю. У
мила прочахлі очі, ледь скрикнувши,
утопила ледь живого і гривастого
поміж широкими греблями.
Він з горбатим деформованим носом
задзиготів під її джерельним обручем,
вона з різаними квадратними очима
пристрасно спалахнула падаючої зіркою,
і їх швидко поніс окружною дорогою
на фольксвагені дівчук.
І більше вони не зринали у місті.
Підпух малахіт зоряного сну.
Утомлені дівчата залишають
гарячі папіроски на алеях
дерев’яних химер нещадно
обпиляних лип. Скривлене
не одне винувате обличчя самітників.
Один лахмітник обертається
закопиленою оксамитовою губою.
За ним смітниця обмітає дровітню.
Нісенітниця. В гравійних очах-світоньках
давно обмерзла сила, залишивши
обрамок нечуйвітрових брів.

6. РАНКОВЕ ДЕФІЛЕ

Розпочинається ранкове дефіле
бідолашниць зі смогом вздовж тротуару
решіток, воріт і ящиків для сміття.
Знімається над зустрітою бабітною
веремією здоровега, стрепенувся
над її лев’ячими литками
і горілчаними перев’язами.
Вже піднімається весь вінницький ізвод.
Озивається ревощами трамваїв.
І як тільки розвидниться, вся ця любляча
і безсоромна міська потвора увіллє в себе
нетлінний йод і засуне напівсире філе
у свій перекраяний жолоб-кендюх,
жалюгідним ротом зачавкає, запахне
гноячковими задвірковими щелепами,
розтрясе і розбовкає його
у передсвятковому фуете,
а потім напоїть ранок
свіжо-синьою яровою отрутою.
Розпочинаються зазовини
у скам’яніле царство Вінниці.
Уловисто тамує власне лихо
у квітучій обструкції
перекопаних рівчаків.
Легко палить своє єство
та що спроможна на все
і несуть її живі джерела в заражені,
юні цмоковини підземної Калічки.
Несуть аж до Божою річки.
Після нестійкої радості
у прагматичного народу
стійко калатають серця.
Змінюється безвихідний спосіб життя.
Йде трепетне і тендітне квітнення садів.
Із занапащених дівчат ловко
поновлюються двигучі і амбітні ляльки.
За мить до сходу перестарілого сонця
багряна тінь жмакає покоростявілий іній
і шелепотить драпіроване плесо річки.
Непосидюча кумашня знімається
над великим супокоєм подільської мітли-провісті.
В засмалений багровий ранок буде до життя,
нуртує ціле штурховисько на ярмарковищі,
все рокірується, ловко йде в торговище,
нічого не помічаючи, навіть
перевдягнених у плебс нуворишів.

7. СВЯТА СМОКІВНИЦЯ ВІННИЦІ.

Віха самовтіх пережита
на подільському роздоріжжі,
від столичних шляхів до Європи.
Хоча ще й зараз тріпає нерви тим,
хто зголоднів у віху звихів і передихів.
Час обирає чар тільки приватних павуків.
Дзвінкославна павучиха гарячково витнула
перед обвітреним свій титул,
вказуючи титульний напрям
на вихід у Європу.
А той, хто цілком упевненно витряс
на неї ківш вицвілого пилу,
ницо витягув поперед неї свій
завихрений збиток. Кому не остогидла
божевільна, обвішана лампочками,
політична реклама бевзя? І все раптом
беркицьнулося. Погасло світло на вулицях
і в клітках будівль. Ошатну війтиху затермосили
на майдані і її блискучу замануху застрамили,
з узорчастими тінями занапастили крамариху,
одна лише пишна дячиха прикрашала шляхи
міста яснолицими свічками, які вели до майдану.
А який безгрошовий комашник на базарах,
неначе традиційне річище
душ у христовій сім’ї. Від їхніх
бідолашних блудниць
і добросовісних зірок-грішниць
вигороджуються інтуїтивні Богородиці,
а їх стільки розхристаних потворено по місту,
немов розсипали сіль на небі,
страшно очі показати, грають
і моляться возовицями,
як жаринами вигорілих душ,
щодня зникаючи на горизонті.
Несподівано скоїлася місяцева халепа.
Ревнива хранителька і хрестова довірителька
смоківниця заквітла не білим, а жовтим цвітом.
Після цього збуджена розквилилася
і зжурилася упирицею. Чахла меланхолічка
розродилася метисом і перекупилася
з чужаницею, квола неврастенічка благословилася
і запропастилася з п’яницею.
Ханжовита митарка і розорена духівниця
прислужують мученицями в храмі.
Отак після зимового супокою
поожила свята смоківниця Вінниці.

8. РАНКОВЕ ПІКЕ ПОДІБНЕ ДО ЛЕГКОГО АУТОДАФЕ

Біда велителька наших доль.
Біда живий літопис наших життів.
Біда спаситель і умиротворитель міських поетів.
Біда має свій зиск знеможених душ.
Анізащо падають від неї хвостаті чоловічина
з превелебних пташників, і ні причому тут кисень.
А виселені синяки і хрони летять за масним вітром,
народ йде шкереберть.
Народ напувають горілкою пройдисвіти,
і попадає від горілки країна в халепу.
Біда маневрово витягує на шосе перелякану дурисвітку,
а від неї піднялася над містом катівня сирен.
Неначе ошкребки захаращеного неба,
перші перехожі розводять по-особливому
алергічне натхнення. Біля викривлених тіней
та обрізаних лабіринтів розводять шеренги лип.
А на тхорячих ворохобних спіралях,
під сольфеджіо захеканої міледі,
яка від самозадоволення зависає
у сюрреальних гвинтах свого гардеробу,
повертає собі міць голобля народної волі.
І боюсь навіть щось заримувати.
Від такого натхнення легма
оповилась Велика Медведиця.
А якого симпатичного легеня
привела на це місце! З прозорими
підкрилками махаона. Від немічних вуст
од-од лопнуть мізки і очі і загребуть
по-нью-йорськи всіх вусатих і лихих,
яким ранкове піке подібне до легкого аутодафе.

9. ЧУЖЕ НЕМОВЛЯ ПІСЛЯ БЛАГОЇ ДОРОГИ

Прометеїв огонь зайнявся над безкраєм Вінниці,
а сам Прометей стоїть у безмірі по коліна у крові.
Нічний рибалка, як цезар, закинув у прибережну мембрану спінінг.
У нього зранку велика надія.
Чи зловить він в каламутній воді прибережну золоту рибку?
Блискуче лезо вкотре чвакнулось у воду,
захвилювало напівпрозору гравюру кружальцями.
Сумирні світанкові дивертисменти затремтіли у воді,
зігрілися в флоуресцентному оксамиті вітрин.
Пливе зеленувата меланхолія вздовж гранітних берегів.
Пливе жура на безвік благенької весни,
а навкруги рідня переживає поплутані
білими сувоями міські сади. А все ж таки
чуйно заклекотали на правобережжі дикі качки.
Перепало їм злегенька від козубенька
за полохливий стрепет. Обм’якла пахуча
весняна сомнамбула після нічних витребеньок
і блекоти, ворухнулася на деревах пташва
і живим подихом обновилась від дурману буденщина.
Осянний далекими загравами крутить поденна казенщина.
І обірвала муку і голубе вбрання і пішла за янголятами
зазирати у ведмежу могилу,
де ж бо спить чуже немовля після благої дороги.

























лихі поезії Сергія Вінницького



Мені говорять, що я

Мені говорять, що я
нібито виліпив свої вірші з прози,
але вони не відають, що я
кохаю сотню відьм,
щоб виліпити одного вірша,
від котрого йде диво.


* * *
я не розумію, чому мої слова
гудуть як бджоли в сотах
чому в них відчувається гіркий хміль
хоча здається моє слово це щільниковий
золотисто-жовтий полиновий мед життя

* * *
я не фарбую чорно-білими кольорами
живих істот котрі склоні говорити
з собою моїми віршами
проте не фарби
акцентують інстинкти
вони просто іноді відкрито і свідомо
творять інтимні вірші

* * *
дивно, що вільного видно
у щирих віршах,
а тіло його видно в офіційних подіях
з близькими котрі потрощили
себе просто в собі
аби жити як лірики
що молодші від своїх пізніх віршів
видно що диво бо видно світло живих

* * *
мене дивують ті лірики
що сьогодні пошились в політику
а вчора були куди вільнішими
ніж зараз...
--------------------------------------------

МІЖ МОЇМ І ТВОЇМ ЖИТТЯМ

Дві дороги розходилися в осінньому лісі.
Як, добре, що я не міг йти одразу двома.
І, будучи просто мандрівником, довго стояв,
дивлячись на одну з доріг настільки далеко наскільки міг.
Ця дорога аж надто петляла, зникаючи в переліску.
Але вибрав я іншу, невідому, неходжену ніким,
вважаючи, що вона приведе мене до моїх мрій.
Дорога була не протоптаною, покрита травою,
але варто б там ще раз пройти, щоб
і по цій дорозі пішли б інші.
Два довгих шляхи лежали переді мною того ранку.
Жодного свіжого відбитку ніг не було ні на одній.
Першу дорогу я вирішив відкласти на наступний раз!
Хоч і бачив, куди вона виведе, я сумнівався,
а чи не потрібно мені повертатися.
Я пишу про це із зітханням.
І мовчу крізь столітнє життя, що пронеслося геть.
Два довгих шляхи розходилися в лісі.
Я вибрав той, по якому ніколи не ходили.
І в цьому була вся різниця між моїм і твоїм життям.

------------------------------------------
Лебединий рай

До тебе йду.
До гомону дитинства.
До дзвону світанкового іду.
І голос розділяє радість втішна.
В тривозі серця до дітей іду.
І сяє сонце. Сонячні краплини.
Їх ніжить радість біло-золота.
Маленький хлопчик у кущах калини
дзвенить-бренить гіллям: «ля-ля, ля-ля.»
Старий скрипаль. Стара осоні хата.
Розтерзане безмежжя солов’я.
Прозорих віч брів сивина зім’ята.
Блакитна січ – столітня колія.
Червоні роси видзвонило віття.
Калинове багаття молоде.
Маленький хлопчик, що складає вірша,
достиглі ягоди до рота собі рве.
Тепер і щастя тридесятим тратом
довбає дуба зморшками долонь,
а клени вернуть спомини за садом,
де і весна пощезла немов сон.
Як ти плела лозинки винограду,
краплина сонця випала з вина,
а я зійшов з лебединого раю
у лебеду Славутича-Дніпра.


---------------------------------------------

Левіафан


Левіафан, це таке орігамі зів’яле?!
Слова настрьомили либу на блюз! ...
Фантоме, кирячені крила запали!
Тачанки-катанки, а щоб ні гу-гу!

Тихо, увесь студіоз в сулеме,
гуде, наче в шлюзи проходить Пекін.
Усіх в скафандри, - йокелемене!
А ти заведи ліричний Ірпінь.

Монблан - в катакомбах, на штурм ідуть діти.
Царя в голові не забудуть квіти.
Кум, кендюх Султана, йой, у «Зеніті».
Шухер! Летять на Соборну боліди.

Кльово стьобає ця в шарапагах!
Йоханий день калампоцає з дусту.
Канай у казенку, цілуйся салага.
Кохай ірокеза з імбецилами глудзу.

Тиран-іхтіандр не урман нічийний.
Не дав шури-мури!.. Зайцю - з пічними.
Різдвяні зорі падають в вічі,
усмішкою ловлять на гак капуцинів.

Зось, орігамі в ілюмі... шизіють...
Чпок! сміється розкішна Масяня.
Хана усім гаспидам! Егє ж, а діють
під Лисого, гребінь якого Росяня.

А Зюзік й Зозулька кохають в Зімбабве.
Здається, їм Замбію милував зек.
Стьобнули в одній стаканерії бляйбу.
Халепа в Тунісі, так ще й туди ж грець.

Пласке орігамі Європи на сонці ...
Як ллє над гробами! І гатять рови.
Чи стріха поїхала! Чи губи у водці?
Комусь так хотілося, перелитись з води ...

Дні швидко згоріли. І орлики рвуться…
І ніжні мазепинки … і сльози урочі…
І рвуться бендерики на сорочих.
Трясе усе небо, аж ноги гнуться…

Ігра в марсельєзу в гущу соснову
передранкову вологість моргани.
Багатозначним звукам основу!
Як не шукати Оксани і Ганни?

Іду в партизани. Ці сосни високі,
щоб знати погоду в сізо, і в усьому.
Моряк зайшов в пропаганду бездомну.
Обшарпаний геть, всупереч всьому.

Не кожній куманці - дані вуркаїни.
Розказують - вірш, якісь "таргани"!
Не більше "Ого"! Усі урагани
навали марнот від фанатів зі мли.

Ждіть – свіжини від піхов кургану.
Пощезли фантоми хмарок у Хоми.
Фанати виходять під вечір на ганок,
усе зачищають у місті Мадонни.

Здорово! .. Обняв генерал атамана!
А ти, все той же - базіка, для інших.
Стоянка тачанок не для Пхеньяна!
Ти що? не Ангел? Ти став розумнішим?!

І слово твоє – не те! Ні надпити.
Огранений час, ти вже непотрібний.
Звичайно ж, лавіруй, щоб з владою пити!
Яку благодать наливають здібним!

Ти кличеш? Мене? А я поспішаю
за мури. Бувай, віддихай собі в кайф.
Я п’ю за здоров’я! Чашечку чаю.
Під світло ялинки, забацаєм сайт...

----------------------------------------------


Ледве живі журавлі...

Ледве живі  журавлі... За абрисом летючо-ясноокий
в усій своїй навіженості плаче стара верба над обережним першотвором.
Була дівчина, що украла очі квітів, заляпавши дотичні їм світи. Крилата знов.
О, білогруда, не журись, вогняногриві коні вже купаються у зеленім Бузі.
Тоненька білизна стрункого лошака, в якого пругкі рухи, попри усе на світі.
Не вдав утіх, щоб полум’ям змережати життя з химерою, жагучою зорею.
Кудись сховалася щаслива за гору. Вже горілиць пішла за обрій вередлива.
Життя чекає буревію край порога. Неговірка у кожній чайці своя хвиля.
І вже душі сумніше сяйво, бо в множині міцних напоїв здатне чарувати.
Вернусь вночі заради почуття. Але і добродушні чаклуни не відчайдушні.
Останок той життя – уділ заквітлих вишень. Це водночас обмова про весну.
І не збагнеш коли звели цю білу вежу. Пощезли стіни у налитих вдів дощу.
Які тепер зриває марно вітер. Заряботіли солов’ї після кохання у колоссі.
Летить бджола з засніжених акацій. Завмерла і не дише у вінку таємна мара.
Як легко вплелась п’янка, тонка втіха. Вгамована так не очікувано гине.
І привіталась злякана за щирість русява безнадія мовчазна.
Вже попеляста спущена коса, а в смутку пісня – як ото туга й журба густа.
Пахуча від нектару і роси свіжа трава. Шовкова павутинка посивіла на межі.
Порожніх слів прощання за шляхами. І не розцвічена духмяна полонина.
А там лоша вибрикує ефектно, і проминає над безоднею ганебно.
Осаджується кострубатою луною на видноколі легкоперих птиць.
Несуть мене над каменем сто тіней і сто копитні шаленіють коні.
Не раз мені вижалась пурпурові калинові багаття молодиць. Лунає навесні
гаряча повінь в серці з диких нетрів. Як не зашкодити, щоб снились журавлі.


-------------------------------------------------------


юзерне РАГУЛІССІМО

мажор крутелик виліз із мавпярні
у масці юзер із лілейною малявою
у нього бізнюкова кугутярка
а в золотому портмоне лімон

він від дешевої малини не тупіє
укатрупить і тягу і тромбон
тіп-топ дербанити під сейшен тільки вміє
й облизувати мильний мікрофон

коли казенку пре тяжкий кумар
у жмурика дешевий корефан
то він забацає шайбалу без гутар
ото приколить шизу для шушар

ласуха красномовність слів тичинки
оце сфуфлив кемар на шобло - смур
за дві франківки й сім мазепок швички
пі д чікі-пікі шибздиком в кайфмур

чимдуж підковуюсь шугатися повіки
піднявшись з ліжка ой як мені добре
і не погладивши фіолові шнурівки
все пензлюватиму фартове і фарцове

пославши в космос свій чорний костюм
смикнувшись піонеритись й шворитись
він шпіліндрикне шмару через шлюз
пошкрябає щоб флінтом фраєритись

------------------------------------------


Бджоли у трунку

Мені у цей час віддалася Жажа.
Звісно, жодного дива. Ось вам
позбавлена фетишу риб’яча каша,
їжте потруєну, зварену в снах.
Почувши масу зухвалу у шлунку,
згадав про вчорашні смачні макарони.
Скандують майдани, і бджоли у трунку.
Стоять розцяцьковані черги у холі.
Я виграв час, щоб радо померти.
Надовго не вистачить жити зайвим.
Тим більше, як Жажу всю ізжерти,
то можна лежати і під трамваєм.

-----------------------------------------------------

пройди світ

мені шкету не дожити до сказу
шкода в кайданах не воскресати
і в підштаниках не стрибнути в варту
і в лихоманці не стріляти в себе
хоча варто під серфінг бум-бум
і безперестанку морочити геос
з десяти кроків розкуйовдивши кучері
з десяти кроків блиснувши залупою
з десяти кроків загиготати з себе
і глісанути чистячком в особняк

е ні на такі зелені не дожити до сказу
і не злякати лиху зозулю
не вирізати самородної сопілки
з плоті калини
і з жахом не загнати небо в осяяне світло
без запотілих птахів не вирячити вуруплян
не розбурхати галіме безумство в чаті
і з волі волопаса закрити очі і втикати так
щоб поміж скель вундик прокинувся
і поміж водоспадів втухали і переверталися
під виск виснаженої страдиварі
і летіти у вулик і перетерпіли сточище

так не зав’язати танок перед очима коханної
котра загрімила від весняної грози
ані вона не перевертень це я забембаний
все не впаяю їй захланні крила в шкуру


після червоного снігу в чистий четвер
розучуюсь жмурком сахатися її злету
і нащо вішати трубку коли телефонують вороги
нехай кличуть на готовий жлободром
хай запрошують на слізну вечерю

до них я ще вправлюсь
це швидше ніж гоцати на попутних
я й справді у вікні про йди світ
я сам в собі дурдом достоєвського
а й справді роздолля ці випендрони
без шльоциків у бурсі
їм відректися мене зась

--------------------------------------------

зацікавлений

ми  живемо тільки в сьогоденні
і ось тобі прикре
непорозуміння між нами
і все через те що я не відповідаю
примхам твоєї мами
яка установлює межі дозволеного
і говорить про
подвійну природу мого "Я"
яку ти не хочеш пізнати
бо шукаєш іншого у його
спільних з тобою налаштованостях
у свою чергу я вважаю що
кохання завжди здійснюються
як нерозривний зв'язок того
хто пізнає і того що пізнається
і це осягнення сущого в даність
ти мене кохаєш чи ні
ти конструюєш можливі світи
для утворення вражень і почуттів
які не можна раз і назавжди
зафіксувати в пам’яті
іноді ти постаєш відкритою
різноманітною і суперечливою
всередині себе і без того
до чого я прагну і для чогоя живу
я не усвідомлюю себе без тебе
у вирі щирого дійсного почуття
хоча ти не чиниш мені ніяких перешкод
а потім ми дивуємося своїм діям
і не впізнаємо навіть самих себе
і свого рідного нам оточення
взагалі ми переживаємо спільне тіло
ісвої унікальні відчуття
і свої враження і сприйняття
оточуючих як подарунку природи

--------------------------------------------------

 У кількох словах
О час мій, ти усталено летиш.
Від кожного коханого коханий.
Краса, що заперечує, - не ти!
Важкій сваволі заповіт рахманний.

Я. Чую молишся відкритими вустами.
Навколо віч прозорі кольори.
Я з вічних прав освідчуюсь роками,
як необхідність тихо підкоритись.

Лакуна слів, - і віршик по-шаманськи.
Я - з поколінь видовищ йду на смерть.
Пригадую святі омани хамів,
і світотворення, що йде під шкереберть.

Їх скрупульозність часом так вражає.
Хай вибачить мені святий Отець.
Нове мертвіє, грішне оживає,
приречений старіє, хай їм грець.

Реальні насолоди - слуги влади!
Без зайвих слів віддячую рабам.
Як согрішу – потраплю в кола знаті.
Мій батько, віддаю майно катам.

---------------------------------------------------------

Стомлене серце

Я можу лише констатувати свої художні смаки чи практики
і визначити, з яких ліричних «впливів» я зазнав смерті.
І вже не цікаво, хто були мої вчителі.
Наприклад, моя барокова лірика – крамольна для патріота,
моя метафізична поезія – не врятує від війни між різними світами ,
моя поезія рефлективного характеру – розламує закохане навпіл серця,
і навіть інтимна лірика, в якій домінують розмовні інтонації, зачерствіла в груддях.
Стомлене серце – ледь живе, йому потрібне оновлення .
Щедре добро перетворюється на розповідь про життя.
Один із найцікавіших, мій смак, і той змінює естетику.
Тільки сенс життя може розставити все і всіх по своїх місцях.
------------------------------------------------------------

хай завжди буде сонце любові
хай завжди буде сонце любові
хай завжди буде море у даль
нове місто золочених бань
нам голосить мовою долі

я завів на подих кохання
повнокров’я у мову нагнав
ціле місто чекає як Ганна
аж на щоглах вихор зітхань

камінь неба красою вражає
і стожари для Ганні обдуті
від сердець скажена глосая
Божа річка Царство розбуде

хто з світанку брів перехопить
хто обмовить безум в безстям
моя Ганна під місяцем ходить
шарлатани не лазьте із ям

ляпота ‒ Ганна - яре сонце
гей глядач споживач весни
жвава жвавість ‒ Ганні в віконце
повно квітів ‒ чо витріщивсь

------------------------------

добра жінка ходить як цяця
на всі вітри іде білий світ
мій галантний політ услід
із коштовностями на тацях


---------------------------------------

Андрію Стебелеву.

З якого дива! Забудь здоров! Чудеса. – Та-бо. У Христа за пазухою – Тю-ти-и! – Еолова арфа. – Не гірше за мене посміхаєшся Оверкович. Не то ж бо то й що. – не вареник у маслі. – Єрихонська труба. – Та ти ще дванадцятирічний поет! – Хоч на край світу!!! – Отут і взяло за живе ванькирчика! – Як тут заспокоїтись! – Б’ю свою мобілочку об поліровану стіну. – Аж завтра землю під ногами не почую , а що, живий на одних його глузах, візьме верх над усіма його ліричними очурханами . Отут і думки про мене підуть сторчма під обстріл. – З вогню та в полум’я. – Я , битий жак, скорчив обличчя, переборовши психічні муки. – Окропом ошпарений. – Мені шепче вчений сусід: «Швидше допивай!» – Тобі заказана дорога. – Байдебура зараз тебе візьме за жабри. – Зараз полетиш і зав’яжеш світу бантик. – А ти мене нарешті збив мене з пантелику. – А я вже оговтався! – Звівся на поважні ноги, долузуючи жменю смаженого насіння. – Буває таке, Сергію, розохотить тебе таке писати. – Не я буду. – Зачепить за тонку струнку. – Я - образ від божої іскри – звичайно соромлюсь, а молодий поет от-от дорікне блудному персонажу: «Шо. Облом!» – А йому: «Ну, що брате, дуй з мого твору». – «Бувай!» – Як же спокійному бути, не давши йому, божому теляті, молока напитися. – Як не встигнеш, твій неприкаяний мордопис розмалюю. – Ти без роду й племені – криве дишло!!! – І я відчув силу ніщивного удару, аж мій хижий дух перебило. – Це така відплата за каламутний талант, –шкідливо. – Молодий поет любить побазікати з новими членами-приймаками. Я, змарнілий образ блудного сина, що любить боби розводити з ліричними фуріями без сьомої клепки. – А чи тебе собаки в лозі не шукали? – І тут все навкруги заревло. – Ганьба! Він без тями. Геть з академії. – Жах! – Інакомислячий з коротким волоссям шукає очима лютий пожар в моїх очах блудного сина. – Я не очманів. Йому не вгодиш. Досить. – Як добре те, що в цей час можна й себе показати. – Байда розумів це несвідомо, а я зразу це відчув. – А те що басистого до смерті не випустять, очевидно, бо блекоти об’ївся. – І його близенький світ побільшав в очах говрячих попугаїв. – От і блискавки взяли мене на змор. – Кидай свій гонор. Ми всі без тями. – Хто поженеться за тобою у цивільному театрі на тебе не заблимають очима. – Хто там доскіпується? – Мене вже нудить від такого білого театру, бо мій автор, немов монах у власних творах. – Однак він – молоток! Іноді вихоплювався в гурт на мокру справу і після неї хутко зникав у пов’язаному світі образів. Там він пудрив тямущі мізки сердитих критиків та пузатих патрійотів. – Та й то… ніхто ще таким каламутним образом не був. Мене аж сокіл убив наосліп, попав прямісінько в серце. – Ані руш. –– Але хай тутешній уриває твої білі плями перефальшованих мокрих слідів. – Хто тепер навідає мене у твоєму творі, хіба якась розумна людина, коли базаринку братиме. – Але хай. Марнота і все. Дурниці то все. – Отут-то викохався недосліджений ідол з мене, аби зниділий баглаї годував, білими нитками шив і пестив дурну думку, виблискуючи у бровах , де сам чорт скаче, а в очах ярмарок на бабине літо, не втямиш насмішки, бо клятий дошкульно хитрує, аж весь білий шахрай у душі, затявся, блюзнірствує, томиться невивченими незграбними добутками цілунків. – А то не раз і зовсім лиха година. В намисті, фіглі-міглі в у вухах, перстні вилискують іскрами. Дзиґа скаче на голові. – Не можеться. Просто квіточка. Ой, як пахне!!! – Сумлінно простягаю копита, після того, як шукав, літав, думав… про живу халепу. – Поцілуй мене фрося і скажи мені: кохаю. – Ще раз. Ще трохи. – Аж у піт кинуло. – Б’ю тобі, читачу, чолом. – Алюр три хрести.
Саме тим і цікавий мій кумпол, що любить їсти галушки гарячі, і його погублену душу карають різками чорти, аж пір’я летить із злиденого і жаба дає йому цицьки. – Бачу себе, гарного-гарного, а коли очі на лоба лізуть, то бачу себе хибного і з вадами утятої душі, лежачої в припарках в рожевому світлі. – Старого сторожа до гапликів привабив. – У нього руки горять, так привабили його бебехи ліричної дамочки зі світу. – Загуло навкруги. – Брехня!!! – А отож, що ти можеш знати по цьому ділі? – Крізь сон бачу з розкритим ротом. – З лайкою та з халявкою провидиш після слему подруг першого поклику, в невеликому селі недалеко від Луцьку. – Чого доброго чекати від кумедного? – Відчайдушний молодий поет тепер не спить ночами. Корчить з себе талант. – Ні, він не крав грошей у неборака. – Чіпкіше тримається. – Вдень він піддає мене насмішкам мертвого, аж жижки в самого трясуться, а я їх терпляче приймаю на собі. – Недолуплений стогну . М’язи кволі. – Принизливі стусани і ляпаси його аматорів-однокурсників. – Мало без году тиждень як живий. – Зате вночі поет без душі сліз не ллє, до сьомого поту мріє про помсту. – І знову вдень зо всеї сили виховується батьком на бебехах поезії. – Хто за подушне мене купить. Хіба що юний автор. – А як голову мою лихом розіб’є. – У мене вже від такої щирості болить голова. – Треба з очей зняти чудну полуду. – Адже кого ще глядіти, коли творець прямолінійний, б’є прямо в лоб. – Баляндраси точить дівці. – Я кляну його словами: Та бий же його нечиста сила, а він вислизнувши з-під нагляду пречистої матері, чіпляється прямо до тонкої душі, золотить її лагідно словами, у кольорових фарбах описує їй в образі мене, в особистому щоденнику і п’яних очей вивіщує на колгоспному рамблері винахідливі і безжальні вбивства усіх моїх кривдників. – Що? Чули вже. З фронту. Сумне врем’я. Це ж кажи мені , що тобі треба. – А вже як вона б’є по моїй кишені в найпочутливіші місця. – Прямо мережі . – Уже не тією стала моя духовна сила. – Як хочеш побути в моїй шкурі, то знай, що мене віртуально зв'язує в метафоричних і ненависних істотах тільки гумор. – Я б’ю себе у груди. – А він переляканий благає і все членує мене в своїй сізіфовій праці, у блискучих рядках і просто ламає мені шию і висмоктує з мене у кожному катрені золотий дощ, і п’є з мене останню кров. – Та небула кров ніколи солодкою. – Після цього знімає з неба зорі. Ще він тренується метати ножі на задньому дворі і влучно закидати аркана на пеньки. – Але одного разу вночі він познайомиться з дівчиною на ім'я Еліс. У Еліси немає і не буде ніколи страхів. – Я знайду з нею спільну мову. – Вона нелюдима, проте хоробра і жвава, вона його нова сусідка.
Дивно, ці два суспільні ізгої миттєво стають справжніми друзями, Еліс навчає поета Оскара бути сміливим і відчувати себе хоробрим, а юний поет будить в ній жадібність до взаємної любові. Але Еліс любить розмалювувати нігтями власні картини, на жаль, вона нецнотлива дівчина, це є перепоною до повної духовної відвертості молодих – його мучить жадання викупати мене у крові і цим замарати молоде кохання. У обох виразно проступають злі зубки, вони готові мені показати, де раки зимуюють після надривного самобуття в любові. – Змотую вудки. – Ох, цей пасивний життєвий досвід не знайти себе в помсті коханій людині. – Обоє внутрішньо невлаштовані, повністю перезакохані, знають собі ціну, і знають всі ходи і виходи для повного порозуміння, тому готові «злитися» і здичавіти на грані природності. Так здивували мене обоє, коли ці інстикти стали щодня затребувані, але не захищені від ексцесів і жорстокості
своєю близькістю і спорідненістю взаємного, неокультуреного кохання. – Геть звідси!!! –
Так в почуттях Еліс приховує неочікавано озвірілі думки про свавілля над молодим поетом,
який сповна скуштував її розбещеності і вже сам розкривається у трагічному фіналі
неабияким затятим соколом, до якого важко мені підлаштуватися . – Я зловив вітра в полі. –
Тому зріє у Еліс таємний намір піднятися проти всіх втомлених нею, коханою.
Зло взяло. – Є така думка в голові Еліс: «От що, поет – ти мій останній оплот закону саможиття і смерті». – Я зламав вудила. – Хоча вона відчуває, що він сам з’їхав з глузду – на грані самогубства. Кохання не вічне, зітерлося в порох, тому Еліс задумується над тим,
що вона тепер лише жертва вічності кохання, а її коханий поет – це слуга народу і хліб народу.
Молодий з легким серцем запевняє свою наречену, що вона відбулася в його озвірілому коханні:
«і що в кохані можна жити вічно». –Я притьмом прорвався до батюшки в церкву. – Халепа! –
На цьому не варто зупинятися: від подальших інтимних роздумів Еліс у поета ворушиться волосся на голові. А сюжет думок Еліс такий неочікуваний. – Я не тікаю. Клацаю зубками. – Кохання збігло водою ще за Хмеля-царя. І от за тридевять земель вона телефонує з Луцьку, 21 березня 2018 року, в день поезії. – Сотні тисяч молодих поетів виходять – з протестом на вулиці. За хвіст та на вітер тих , хто проти поезії. – Мені, головному винуватцеві її пристрасті, що засіла в печінку, недавно виповнилося двадцять сім, і, як і більшій частині мого покоління, нам за словом до кишені не лізти, і вже нічого втрачати. – Їду до Луцька. Зустрічаю Еліс на вокзалі. – А ти холуй, чого ха-хи точиш? – Вклоняюся. Не попрікай. – Наступний день. Самому чорту брат і сват. – Саме враз вона з вуличного бунту . Невже рябої кобили сон. – Еліс, як гола гора, вогонь – не дівка, ха-ха-ха, зустрічає мене на барикадах, – у мене руки короткі, – не можк розправити крила, – і між нами спалахує божевільна перестрілка. – Розірвали мої пути. Рубрами свічусь. – Поете! Пельку закрий! – Ще гучніше регоче. – Смерті не минеш!!! – Почервонів. – Отак все йде своїм ходом до драматичної розв'язки, але зарубай собі на носі, - все це воля в метафізичному сенсі. Цей бедлам за ніс водить творців нового життя, залили памороки смальцем, і позбулися людської зовнішності, і самі по собі безмовно свідчить, що їхні окривавлені вишиті сорочки залишаться тільки свідченням про живі тіла, а не хліб насущний і – мамочко, – хай йому трясця – чудове і людяне самобутнє кохання. – Од і в п’ятах припекло. Закриваю повільно очі з-посеред згруджених людей. – Хай йому пек. – Це наш дідько в рожевих окулярах. ..