неділя, 14 серпня 2011 р.

сміливі поезії Сергія Вінницького







ТАЙНОПИС

за мандрами змивається відсутність
відлунюючи вістку женихам
пройшла бряжчанням скла її статуйність
декорами фіранок гра макар

на честь її караються дурмани
панкратій позіхає землетрусом
зі скрапування бід зі крану в рани
невірного бомжа засипав мусор

перебиває спогади на запах
підхоплює поруччя провідниць
я вже не тут нема нового птаха
після весни посвячених у ниць

вже мертвих принесла глибока криза
хай їх заносять у прочинене вікно
все буде добре все вдається знизу
любов на рік побуде як в кіно

ти дочекайся мрії без податку
ледачі почуття як знаєш ласі
блискіт серпневий у твоєму статку
розквітув в банкоматі а не в касі

тайнопис вогнища з-під зібраного вітру
на сірому асфальті тінь від тіні
розквітлий приховав відверту гідру
в дірці плакату там де сірі стіни

------------------------------------------------

Містифікатор

за своє коротке життя
був людиною трьох життів
за причетність до неіснуючої віри
довелося мати всіх за органи
які вели війну з графоманами
та розпізнавали за гримом
справжнє обличчя автора
за стилем творчу натуру
за імітацією джерело знань
---------------------------------------


Зав’ яжи мені шарфик рожевий,
бо без слів я за вітром лечу.
Твоїм звуком ожиє оселя.
Якщо хочеш, я муху зловлю.

М’ятним подихом спалена тиша.
Морозець поза шкірою збіг.
Після чорної кави - миша
залишила зів’янку і збіж.

Від букетику на антресолі
запах ніби рукою зняло.
Стало слово в останнім горі,
однак звуків живих не було.

Краплі з неба мені ще мало...
Мій аршин за плечами зокіл.
Твої руки, немовби з манни,
Твої очі – я ледь уловив.

Болем ран не залізти у вічі.
Вітра в полі виловлю я.
Усе місто твоє винно-синє,
куди там – обвітрений ян.

Чи об вікна розколоті очі,
чи сліпі коти без їдла.
Понеділкові катма урочі,
стоїмо, а навпроти, ганьба.

---------------------------------------------

НЕПОРОЧНА

Заграва блищить. Ажури - це доля.
Луна у піке просторить свій авіс,
берусь подражнити до, перед і поряд
голубине ехо на вигуки «Аве!..».

Річки рябіє авантюра за поле,
Щучкою в’яжеться журчило стоголе.
Пасу ці ягняти й байрачні аврали,
І знову неспокій, авельні стокато.

Іду до мотяги. Гаївки за татом.
Іду вгору туги. Краса за тим дахом,
Агеж, воля вісника регоче за шляхом.
Яка непорочна! – Стою над розмахом.

Старі перезівки, розпуки незрілі.
Зерно зашкруміло від поту на тілі.
Тікаю у гори, в узлісся первісні,
відхилю розбиті берізонькі сиві.

--------------------------------------------


 Заграли музи білий диво-сон.
Абстрактна куля сонця візуальна.
За сходинками пагорб косо-дол.
Бунтує без обмежень річка гарна.

Після десятку років вигнання
стихійно вироблявся епатаж.
І сум-весну в журбі переконання
не вимкне від навіювань башт.

Найкращий від усіх стає кросворд,
в якому не знайти сліпе натхнення,
розширюючи марення під Word
з ефектом у процесі одкровення.


Віршів сакральне весняне знамення.
Нарциси видно з ніжних плям.
В асоціаціях шукайте сокровенне,
історій творчий транс і шарм.

---------------------------------------

Соловей

Заметушився червень, йому нема куди йти.
Весни залишається первень? З вікна я бачу хрести.
До ручки дійшли, до межі, а далі – до смерті спільно.
Марить схід мережі. Літає сорока повільно.
Убога на хліб філармонія співзвучно трамваю співає.
Щира по вірі гармонія свіжо-блискуче сіяє.
На третій ноті росинки заділися, тихо тремтять.
Нависли чималі сльозинки, кінець – розораний гай.
Нарвав я перших ромашок. І сів у трактор. Заглух.
Згорів Потоцького замок. Один соловей сів на дуб.

----------------------------------------------------------


САУНД-СВІНГ
(заниканий текст)

Тіп-топ. Синіє склянка синячка.
Скінхеди звалили кудись погуляти.
В кишені криється кльов своячка.
Висить сирота на кустарній гирлянді.

Грає сакс саунд-свінг новорічний,
сейшенять пари ворон – голубів.
Їх «пуми» і «адідаси» під пісню
рябчик від Роксоланки умів.

Цей лохотрон – чисто етап!
Якщо «LМ» - Леоніда Макарича,
Воює з «LD» – президента Данилича,
зухвалими лейбами імущих штамп.

Лафа – не кайф. Лапша – не лове.
Лажа чарує одвічний кумар,
Кукла – в кугуті обломує планер,
без мрій охрінезних, офігнених мар.

Чатиться плуг – як завше порожній.
Совковий Фауст тримає фасон.
Хіповий фарт, як шухер, безбожний
хитає юрту, як шуцманів понт.

Оце чистячок! Поезія Фраєра.
Фішка і драйв, додік – пісюк.
Амбець вторячкам і всяким даунам.
А дрочка – це гра замудоханих сук.

Океєчки тачка – кидняк не для кльова.
Це щоб опупіти від свіжих прикольчиків
треба припухнути у спермі троля
на траходромі елітних хлопчиків.

Ви тапочки взуйте в ціну Тарасика.
Типаж – це не йоперний вам театр.
Нехай перейоханий у рясі Івасика
вйокне врубон у вищий матр.

Торчатись, догнатись, гудіти в ганделику.
Відпад – відморозків, буча в амур.
Вакуум душ вальтонутих в гамерику,
де ділить Йосип джузепенів сюр.

Всі Джойси зіграли на власні тугрики.
І гонять туфту чмирям і чмуридлам.
Один Чи-поліно нетлінку шле в вулики,
низам – нелегально, бо в небі бедлам.

-----------------------------------------

Пафос Одеси
Зачахла яхта серед лахів Чорномора.
Рве шахер-махер хвилею по швах,
перуку парикмахера й акафіст,
настраханий бере на брудершафт.

На яффах розпанахана рибаха.
Притис їй кім’ях в корчах Голіаф.
Не на життя, а на смерть падишаха –
зачахла птахом яхта на очах.

Цей затхлий фатум в фаунах Одеси
опрятує нокдауни зачать,
доки нокаути святців опісля меси
не розпочнуть свій пафос водосвят.

Це тільки благодать для розумахи
морський ландшафт, що рве собі свій пах.
В шарлах проказ нажахані мурахи
під тарарах на шару мчать на шлях.

------------------------------------------------
 ОБЕРІГ

збережи для мене цю пахощ вогню і мальв
хай слізьми вмивається тінь і мед мого вітру
тут спіймав я гарячої смак і смерічок вже крах
і ударом зорі об скелю розколює річку

обніми підопліччя сапфічно калічних берез
ми покірно лягли до вогню розкинувши руки
нам обом пройшла зірка на стержені плес
де вязались мерців мімічно здійняті буки

збережи про мене те що ставало на карб
і дурило всі карти стаючи щоночі душею
орфоепію лірики знічить столиховий скарб
й сучий син на афіші малює кохання межею

а тісніш і простіш серед тіней нам вічно не бути
а освідчившись грішно піти світ за очі в люди

-----------------------------------------------------

Звіддалеки живі жита.Звіддалеки живі жита.
І кам’яні баби нетлінні.
І тиха трагіка життя.
І невимовно довгі хвилі.
Грайливі пасма околясом
на арфах сивих лопотять,
зірвавши довгим викрутасом
золоту ясочку-свіять.
Чи то живі богатирі?
Чи то лише архангели?
Звели золотокрилі ясла
над ясенами Волопаса.
Яскраво виразні світи
свіжі багаття розвели.
І неокрає за мости
все небо очі зволокли.
---------------------------------------------------

Зворушливе "я"

Зворушливе, охляле «Я» в Ліриці Т
поширюється зі швидкістю пилу,
і з такою ж швидкістю зникає в мережі.
Я, іще один забутий лірик, утворюю порожнечу часу.
Усіх представників мережі зненацька накриває
мій поетичний вибух від ще однієї казки,
яка народилася в подільських підземеллях.
Мої вірш-кіно чи вірш-живопис зазнають поразки,
оскільки так і не було вироблено в мережі
жодного надійного ключа для розпізнання лірики .
Моє немічне «Я» вирізняється різноманітністю смаків,
які охоплюють мінімалізм, тобто поезію мовчання.
Я - не здичавілий. Я - суголосний з так званою поезією досвіду.
Перекидаю місток до тих, хто був попередником новітніх,
незважаючи на всі розбіжності між різними ліриками Всесвіту,
тому Лірики Т, - останні, хто вимушені
відмовлятися від своїх же осяянь.

------------------------------------------------------


Климко

згорів голосний і очі зустрілись
короткий дзвін пошкодив причини -
під скрипки і кобзи вітри і тичини

повірили в звірів повіримо в зорі
вони - оці гори позносили долі
і видно вчинили опір волі

в дозорі зробив климко трохи шкоди
схитрив хижий сон щоб вгодити Соні
яка по коліна в грудях дриголить

їм зовсім у місті не видні обшири
пострілом пихи климко божий виліз
як всі мимохіть в іронії щирий

ой-ой-ой босоніж волоче гріхи
а хто це позволив одіти собі
оті очинно огидні роги

ти хоч подивись під вічні дибки
від хоминів лисих лиш рибки й цицьки
в широкій річці димом пішли

з живої води корови злизали
то й бо то що згоріли б ці шали
климкові

------------------------------------------------------------

тисячоустий

Здригайся мій сороковуст.
Вже скоморох посіяв зорі.
Грає на скрипці златоуст!
Душа моя не знає волі.
До мене йде вітій-прокруст,
а я не плачу, – торжествую!
Вій, гусельний золотовус,
грає спокусникам блатную...
Я маю, враже, від землі
сонячний голос, маю дужий.
Всесильний Прокресте, відріж
В моєму серці вільний кусень.
Бо я не плачу, що життя …
Я торжествую, бо безсмертний!

---------------------------------------------------

СОРОМ

Змарнілий художник таки віртуоз.
Манаття мережане фарбами скритно.
Куций мороз, під сором – гіпноз
від пряників й сліз заливається гірко.

Тямущий в канонах нарядний, мов мрець,
з примарами сорому, з різдвяними стрічками
гладущик – рік тому початий під грець
повний по вінця червоними свічками.

Неплідна нестерпне. Як – часто без батька
мати неголосно недомагає?
Туману без сліз воскресла загадка.
Хто ще бідолашну так відшмагає?

Небіж в юрбі буквоїдів – небога.
Сила натруджених білих очей
шорошить фіаско охлялого Бога
посеред палаців персон і ночей.

Дивак і опришок, плугатар і ратай
постали опудалами та й
почманіли. Від страху без брата
ніхто на заплакав і тільки шибай

озиму засіяв
там за воринням...



















Немає коментарів:

Дописати коментар