неділя, 14 серпня 2011 р.

Поезії Сергія Вінницького


ПОЕТУ

 А ти іди з віршами у народ...
 Іди, нечулий, без кінця і краю!
 Відлюдник вільний, дармоїд, нероб!
 Іди зубожений на віроломний задум.

 В народі виплаче вірші твоя душа.
 Духа пройме і явить правду нову.
 Ти не барись, берись за лемеша,
 Твори безсмертне, що зціляє долю.

 Ти не відходь від простоти людської.
 Як звуть тебе? Тебе відрікся світ!
 Твоя душа в дорозі до любові.
 Твоя душа не знає саг земних.

 Тобі життя не ради світла й блуду.
 В тобі одному стиснуто весь світ.
 Твій храм душі це гріх усього люду,
 Живої пісні від тисячоліть.

 Тобі не відректи себе за блага.
 Ти вже невартий власності гріхів.
 Якщо ти є – то є життєва снага
 Виспівувати віру у вірші.

 Невже лікують тебе психіатри
 Від творчості, від слова, від думок?
 Невже ти мусиш жити ради правди?
 Поетом бути так, як є сам БОГ!

 Цей промінь сонця-серця твого роду
 З його блаженства вічного життя
 Йде від землі ліричного народу,
 Де всім поетам Бог один суддя!
2005



ПОВІЙ НА ЧОРНУ УКРАЇНУ

 Повій на чорну Україну хоробрий вітер.
 Повій на білу Україну холодний вітер,
 печаль розпороши мою.
 Повій та дай мені хоч світла,
 спрадавна спить моя душа, як безпросвітна.
 На німоту мою повий скажений віє,
 нехай весна моїх садів посоловіє.
 Нехай на чорних на полях воля наївна
 подивиться мені услід, бо є невинна
 свобода пісні.
 Погаласуй на Україні останній вирій,
 бо ще помреш серед повій строкатий віє.
2006






ЗИМА

 Біла жінка з білим квітом,
 як сніжинка у житті,
 білим полум’ям ллє світло
 пише віхоли пісні.

 Білий лебідь завірюхи
 летить зіркою крізь ніч.
 Білий світ у колі сміху.
 Сніг згорає віч-на-віч.

 Білий порох завірюхи.
 Крила віхоли душі.
 Я сміятися не смію.
 Сніг згорає на межі.

 Заховала білі очі.
 І поки мені одній
 білим світлом серед ночі
 білий попіл білих слів.

 А крізь сльози сніг не чути.
 Допотопний білий світ.
 Поки жити, будеш чути,
 як горітиме цей сніг.
2006


СОЛОМОНОВО      ЗОЛОТОСЛОВО

 Соломоново слово колос.
 Мов сто сонць, довколо прозоро.
 Ой, розкошно, голосотонно
 Соломоново золотослово!

 Літослово, дивослово.
 громослово, гранослово.

 То-то моторошно з Голгоф!
 Ой, Господь, сподоб на слово.
 Бо вогонь од кожного – логос
 Соломоново вірослово.

 Волеслово благослово
 Доброслово горнослово
2006






СЛОВОБОГ

 Палко жарко досконало
 Слово ралом світ орало
 Все калилося опалом
 Напиналось опахалом
 І забрало піднімало
 Калатало деренчало
 Духом коваля клепало
 Заклинало і лякало
 Жаром слово зачиналось
 Що з одного що з другого
 Спокон слово богослово
 Слово важне і звитяжне
 Зір давало долю звало
 Сповідало заражало 
правдослово уражало
 Кровослово родослово
 Кредо колос і основа
 Моє чадо і свічадо
 Надра радощів і ладо
 Спадок мій і мій порядок
 Дух і ядух дуб і падуб
 І причина і надсада
 І принада і порада
 Щедрослово пророк слово
 Мій нащадок ладослово
 Спокон слово ділослово
 Спокон слово любов слово
2006



ВІЛЬ

 Нас звуть у рай. У нас свій рай!
 У нас свій тлум! Та все ж,
 як жаль, що я не птах,
 а віль, я – сум. Чув храм той дзвін.
 Дід бив у мідь. А з вуст грав звук.
 Від мук йшов сум у світ,
 у даль, де рай для всіх. Чи я твій “ох”?
 А чи ми вдвох? А чи ми втрьох?
 Так, я не птах, бо злет – це шлях
 до тих, хто жде ще нас.
 Сонце над край, жде сад свій рай,
 а ліс жде злив всю ніч.
 Я в рай не встиг. Так, час я мав.
 А хто встиг жити? А хто міг жити?
 – Ні, я не міг! Мій схим –
 це шлях від мук у звук.
 А спів – то зваб і біль. Я сам не свій!
 Мій сум повз гір у глиб від меж.
 Та все ж.
 Як жаль, що я не птах, а віль.
2006



ДОЛЯ

 Зникаю просто, як зникають зорі.
 А смисл того, як я відчув себе?
 Я – не повірив в це, бо тільки хворий
 просто без смислу сам собі живе.

 Отак порожні в мене мої очі,
 забув я їх, був я отут не я,
 Ніщо – і все. Не треба бути гожим,
 а треба жити, бути, як – земля.

 Гойдаюсь в прірві – витісненій морем,
 в останнє рушу битий, власний шлях.
 І тільки крок під невимовним горем,
 лечу у прірву, і горлаю: я-а-а!

 Упав на шлях волошок і барвінку,
 На моїй шиї  висохлий вінок.
 Шкарубкий подих білосніжних квіток
 залишив по мені один ковток.
2006


ЯРОСЛОВО

 здорово слово
 слово оново
 шолом слово
 слово осново
 отчо слово
 слово покрово
 творослово
 родослово
 вогонь слово
 вольнослово
 в одноголос
 хор стоголос
 слово солом
 хором слово
 світлослово
 здорово слово
2006



САЖОТРУСИ    НА БУЄРАХ

 В саду не чути богослужби,
 а там, де вир – заграла дудка.
 Хитаються дядьки у дружбі,
 вуста їм вигинає чутка.
 Понад собором густа ружа,
 блатна суспіль вагомих містик.
 І п’ють блакитну сажотруси
 там, де мене не оповісти.
 Збудися, стужо! Гола душо!
 Молися. Будь-що-будь з людьми.
 А ні, то надолуж чимдужче
 сили, в якій не маєш тьми.
2006



В РАЙДУЗІ РАЮ

 Був я у раю
 райським яблуком
 турбував сагу
 тихим райлуком
 я люблю сагу
 люблю сагу я
 люблю я сагу
 сагу люблю я
 дзикучу луну
 бреньком яблука
 я люблю луну
 луну люблю я
 в затінку краю
 де гілля линва
 білим рай-блуком
 тільки ти була
2006


******************************

 Без зайвих «ні» не зацвіло б і сонце.
 На хмарочосі стрепенувся молодик.
 Чи вислизну з-під гір пернатим мощем?
 Хоч, як не вір, запахне гірким дим.

 Лишу цю ватру, вийду я на берег.
 Я від спокус все втратив, вже мені
 земля з-під ніг іде у вічний пелех
 на острів слів, де вряди-годи днів

 вітер зірве зі скель оце намисто.
 З розкішниці верхів’я буде цвіт.
 Білих нарцисів не впізнає місто,
 бо все набридло від звабливих втіх.



ВІННИЦЬКЕ ЛІТО

 В’юнка берізка перед містом.
 У зелені озер всі снасті.
 Б’є трясогузка, – з нею сом
 ніяк не може вгамуватись.

 Вітер розбурхає болота.
 День – наче диво, а на сонці
 серед озер одна голота
 пливе, неначе мара в топці.

 Акації у пінних мурах.
 І перед ними дзьоро круку.
 Загублена тремка бандура.
 В очах кацурики від звуку.

 З перлини вислизнула геть,
 зірвалась щука і в момент

 шусть в озеро. Бандурі – смерть.



МРІЇ НАД БУГОМ

 Це легке ніжне ластів’я,
 все багряніє і шаліє.
 Хмаринка вкрила магістраль.
 Не чути водограю, мріє!
 Я не боюсь глибин мізерних,
 в них відображене все небо.
 Лебідка в шатах кришталевих.
 Луска поблискує під кленом.
 Мандрує місяць білим-білим,
 сховавши в дзеркалі надії.
 Це горда лебідь світлим-світлим
 крилом тримає мої мрії.



МІСТО ОРХІДЕЙ

 Не залишай слідів від урвищ,
 гірчитимуть весь вік смаки,
 і навіть преп’янкі мушлинки
 перемолотять слимаки.

 Переспіває місто втіху.
 Жагу не втомить тільки пісня.
 Візьму у руки білу квітку,
 Яка на ліхтарі повисла.

 Як орхідея, ти навчиш
 кохатися богів. Ламати
 за любощами ніжну ніч,
 яку ні з чим не порівняти.






ЗИМОВИЙ САД

 Сивіють сливи осторонь від гаю.
 Байдужі груші до ноктюрнів вітру.
 Яблунь-химери, немов вийшли з раю,
 покрили сиву долю під макітру.

 І не здригнеться вже важка рука,
 Сховавши у палітрі рукавичку?
 Вибілює сад, шпарує вітрюган
 слідів кришталь під тонку черевичку.

 І сонце вже не пава і не ґава.
 З підливою бурульки замовляє.
 На щедрий вечір циганить роззява,
 не вимовив слівця, ні півслівця.

 Сніжок лоскоче білі-білі скроні.
 М’який мороз – і швець, і жнець, і мрець.
 Кущ аґрусу завів на власнім троні
 химерний Вавилон. І накінець

 зимовий сад, як божий раб, не в’яже
 бідовим лихом вибілену пиху.
 Аристократ стареньких шат, не вже,
 німий каліка не знайшов тут втіху?..



**********************************
 А тож, я – голос, логослов.
 Довкола рога прах зайнявся.
 За що страждав, за що боявся?
 Ранок, я воля, ай, – Асоль.

 Айда! Яка взяла морока.
 Роса, мов гойя, на волах.
 − Агов! − волала зла сорока.
 Асоль сховалась, позаяк

 сам бородай, – як, сатана,–
 перелякався пса страмного.
 Отож дорога прямо на
 страждання, знай-мо, за якого

 жовта комаха гарно грала.
 За що тут полягла голота?
 А зло з добром, як у псалмах,
 жвава нагайка – Божа нота.

 Біля джерала пахне м’ята,
 а в чарах – золота пора.
 сонце, я ратай, в моїх мандрах
 о-мана–санна, – голова! –

 За що карав я гострослова?
 Птаха продав, сховав коня.
 Палала в образах простора, −
 вогняна кров прямо в очах.

 Стояла в паволоках ставна.
 Ясоль, а то ж, сум взяв на жарт.
 Піднявся жар − уява славна,
 в словах – кохання, в чарах – яв.

 В очах – оздоба, тай, простота.
 Для чого понт, на що гопля?
 Якщо на ложах – Божа нота,
 то й волі мало на гопак!

 О-ва, запамороч рахманна!
 Сполохана розгадка зваб!
 Асоль, моя воля сакральна,
 о, жайворова − воля-вамп!


ТИСЯЧОУСТИЙ

 Здригайся мій сороковуст.
 Повівся скоморох на зорі.
 Грає на скрипці златоуст!
 Моя душа не знає долі.
 Ох, розмальована, прокруст,
 Гойя! Не плачу – торжествую!
 Цить, гусельний золотовус,
 грай поцілункам біль благую...
 Ой, враже, ні в мені – в землі
 сонячний голос. Маю дужий.
 Всесильний Прокрусте, на, ріж
 серце, в якому вільний всує.
 Бо я не плачу на життя …
 Я торжествую, я безсмертний!



САЖОТРУСИ

 Гей, сажотрусе! Гола душо!
 На полі – мертві соняхи?
 Як ні, то надолуж чимдужче
 сили, в якій не маєш тьми.
 Мені не чути богослужби,
 а там, де вир – заграла дудка.
 Хитаються дядьки у дружбі,
 вуста їм вигинає чутка.
 Понад собором густа ружа,
 мужня суспіль вагомих містик.
 Одні, блакитні сажотруси
 там, де мене не оповісти.
 Збудися, стужо! Гола душо!
 На полі – мертві реп’яхи.
 А ні, то надолуж чимдужче
 сили, в якій не маєш тьми.



****************************


 Віро моя, злетівши з плахи,
 позоль мій дух, який зберіг!
 Бо з вуст моїх зоряні птахи
 летять в супліддя прірв – за ріг.
 Там птиця все життя спинила,
 бо наречена, як первак.
 Там в луговині смерть вчинила
 тіла, в яких мене нема.
 І там, де суд вчинили друзі,
 мене манірно впізнають,
 а в ролях ходить вій наруги,
 тягнучи по могилах плуг.



БАНДУРНИК

 Я задурно ходив за тобою,
 на бандурі грав тільки нурти.
 То було, закоханий в Трою,
 вилітав із власної куртки.
 А то здуру брав твій пазурчик
 і молов всіляку окруху.
 А ти, мов снігурка з ажуру,
 тихо маялась на авантюру.
 Ой, амурні ошурки, курсистки!
 Скільки я на бандурі зіграв!
 Доки душу твою розвівши,
 всіх натурниць в окрузі пізнав.



МАЦЮПУСІНЬКИЙ

 Стає на ноги той, кого тримав
 перевертень для праведного рою.
 Щоб не здригнулася твоя мала рука,
 іди, мій мацюпусінький, додому.
 Там і підріжуть, і розтроять язика,
 щоб відспівав ти біль у власну ятрань.
 В згустках пісень оплакує музика
 народ свій. В маціпусінькім глаголі
 знайду тебе не покаліченим,
 бо ти вже сам у змозі це промовить,
 на повні груди взявши біль землі.


******************************

 Навколо темно.
 Тільки крики кажанів
 та коси верб в солодких подихах
 часом порушують тишу  закоханих.

**********************

 Хто дав тобі вуста
 хлопчик з вишенькою в очах?
 Навіщо так філігранно
 торкаєш мій КОРАЛ?
 О, без дна твоя душа!

**************************

 Ти відкинула руки.
 І вітер чомусь змовк.
 Ти запросила мене до себе на каву.
 І тоді на рукава твої зійшов
 Чумацький Шлях.



ДЛЯ САМОЛЮБА

 Свояк, себто свояцтво Бога,
 для світозорого, не – маска.
 А хто, серйозно, в серпоногах
 силач на світозорих ласках?

 Загадочка!!! Алегорично
 загиджена, немов загибла,
 і завошіло-аритмічна
 задихана, задерлась рима.

 Загривок у мого Пегаса
 загус серед твердих пород.
 Яким поетам-нелегалам
 твій розкладайка-віршопот?

 Халепа слів, хабар – не міряв
 до колотнечі, тлуму й віянь!!!



ФІБРИЛЯРНИЙ УКЛОН
УСІМ ЦЯЦЬКОЛОВАМ

 Стривожена, розітнута, розкільна,
 аж синій терен в реп’яшках.
 Поезія – в угарах тьмяно-вільна,
 без страдників – ув’язнена в душках.

 Самозаймиста, тьху-тьху, насолода
 укоськала уздечковий стоп-кран,
 у сантиментів – цукор цяцьколова,
 шальварок саморозпадів, – стоп-кадр.

 Щасливих захищає параноя,
 і шури-мури з музою. Шкряб-шкряб!!!
 Шкірозамінник, щоб не знати горя,
 запитлювати треба в горлі кляп,
 аби письменниця не в пала у напівморок,
 у порок.




СПРАГОТА

 Світ за очі ведуть тебе до волі.
 Звенигора – цей перевал високочолий.
 Притулок цнот затиснений в неволі,
 а обертас поштивий у доборі.

 З причин інсинуацій – intermezzo!
 Як інфантильна першого криївка
 заграла коліщатком так, що плесо
 білих акацій стрепехнула цівка.

 Потвори в люстрах поглядів барвисті
 мандрують в щасті сорому і ґвалту.
 Відверті, сутні, ніжні, урочисті
 вже дурисвіти розпалили ватру.

 Розкрили цноту перещеплені в раю,
 У пеклі крильцями прошелестіли чари.
 Я сам один, я – явлений в саду,
 течу з-над зойків в рій йоржких коралів.

 Зрекла мене любов поміж пручань.
 Як солодко зітхає у тремтінні
 воля моя, від котрої ридав ж
 опісля, як зіграв палкі хвилини.

 Обвив і втамував лелійні мури.
 Ніяк за волю віддалася доля.
 Струнка і повноцвітна, спрагла Люлі,
 твій пояс оперезала Світоля.

 У мандрах слів дим любощів осів.
 З п’янких утіх розбурхав все виснажне
 хмаринне лоно орхідейних вій,
 спокусами найдужче не зав’яже.

 Медовий сік на білі перса збризнув,
 І тричі вутлий пух весняних крапель
 мушлинками зросив вуста, звільгнув,
 зірвавши перлинковість сонця навкіл.

Немає коментарів:

Дописати коментар