неділя, 14 серпня 2011 р.

лихі поезії Сергія Вінницького



Мені говорять, що я

Мені говорять, що я
нібито виліпив свої вірші з прози,
але вони не відають, що я
кохаю сотню відьм,
щоб виліпити одного вірша,
від котрого йде диво.


* * *
я не розумію, чому мої слова
гудуть як бджоли в сотах
чому в них відчувається гіркий хміль
хоча здається моє слово це щільниковий
золотисто-жовтий полиновий мед життя

* * *
я не фарбую чорно-білими кольорами
живих істот котрі склоні говорити
з собою моїми віршами
проте не фарби
акцентують інстинкти
вони просто іноді відкрито і свідомо
творять інтимні вірші

* * *
дивно, що вільного видно
у щирих віршах,
а тіло його видно в офіційних подіях
з близькими котрі потрощили
себе просто в собі
аби жити як лірики
що молодші від своїх пізніх віршів
видно що диво бо видно світло живих

* * *
мене дивують ті лірики
що сьогодні пошились в політику
а вчора були куди вільнішими
ніж зараз...
--------------------------------------------

МІЖ МОЇМ І ТВОЇМ ЖИТТЯМ

Дві дороги розходилися в осінньому лісі.
Як, добре, що я не міг йти одразу двома.
І, будучи просто мандрівником, довго стояв,
дивлячись на одну з доріг настільки далеко наскільки міг.
Ця дорога аж надто петляла, зникаючи в переліску.
Але вибрав я іншу, невідому, неходжену ніким,
вважаючи, що вона приведе мене до моїх мрій.
Дорога була не протоптаною, покрита травою,
але варто б там ще раз пройти, щоб
і по цій дорозі пішли б інші.
Два довгих шляхи лежали переді мною того ранку.
Жодного свіжого відбитку ніг не було ні на одній.
Першу дорогу я вирішив відкласти на наступний раз!
Хоч і бачив, куди вона виведе, я сумнівався,
а чи не потрібно мені повертатися.
Я пишу про це із зітханням.
І мовчу крізь столітнє життя, що пронеслося геть.
Два довгих шляхи розходилися в лісі.
Я вибрав той, по якому ніколи не ходили.
І в цьому була вся різниця між моїм і твоїм життям.

------------------------------------------
Лебединий рай

До тебе йду.
До гомону дитинства.
До дзвону світанкового іду.
І голос розділяє радість втішна.
В тривозі серця до дітей іду.
І сяє сонце. Сонячні краплини.
Їх ніжить радість біло-золота.
Маленький хлопчик у кущах калини
дзвенить-бренить гіллям: «ля-ля, ля-ля.»
Старий скрипаль. Стара осоні хата.
Розтерзане безмежжя солов’я.
Прозорих віч брів сивина зім’ята.
Блакитна січ – столітня колія.
Червоні роси видзвонило віття.
Калинове багаття молоде.
Маленький хлопчик, що складає вірша,
достиглі ягоди до рота собі рве.
Тепер і щастя тридесятим тратом
довбає дуба зморшками долонь,
а клени вернуть спомини за садом,
де і весна пощезла немов сон.
Як ти плела лозинки винограду,
краплина сонця випала з вина,
а я зійшов з лебединого раю
у лебеду Славутича-Дніпра.


---------------------------------------------

Левіафан


Левіафан, це таке орігамі зів’яле?!
Слова настрьомили либу на блюз! ...
Фантоме, кирячені крила запали!
Тачанки-катанки, а щоб ні гу-гу!

Тихо, увесь студіоз в сулеме,
гуде, наче в шлюзи проходить Пекін.
Усіх в скафандри, - йокелемене!
А ти заведи ліричний Ірпінь.

Монблан - в катакомбах, на штурм ідуть діти.
Царя в голові не забудуть квіти.
Кум, кендюх Султана, йой, у «Зеніті».
Шухер! Летять на Соборну боліди.

Кльово стьобає ця в шарапагах!
Йоханий день калампоцає з дусту.
Канай у казенку, цілуйся салага.
Кохай ірокеза з імбецилами глудзу.

Тиран-іхтіандр не урман нічийний.
Не дав шури-мури!.. Зайцю - з пічними.
Різдвяні зорі падають в вічі,
усмішкою ловлять на гак капуцинів.

Зось, орігамі в ілюмі... шизіють...
Чпок! сміється розкішна Масяня.
Хана усім гаспидам! Егє ж, а діють
під Лисого, гребінь якого Росяня.

А Зюзік й Зозулька кохають в Зімбабве.
Здається, їм Замбію милував зек.
Стьобнули в одній стаканерії бляйбу.
Халепа в Тунісі, так ще й туди ж грець.

Пласке орігамі Європи на сонці ...
Як ллє над гробами! І гатять рови.
Чи стріха поїхала! Чи губи у водці?
Комусь так хотілося, перелитись з води ...

Дні швидко згоріли. І орлики рвуться…
І ніжні мазепинки … і сльози урочі…
І рвуться бендерики на сорочих.
Трясе усе небо, аж ноги гнуться…

Ігра в марсельєзу в гущу соснову
передранкову вологість моргани.
Багатозначним звукам основу!
Як не шукати Оксани і Ганни?

Іду в партизани. Ці сосни високі,
щоб знати погоду в сізо, і в усьому.
Моряк зайшов в пропаганду бездомну.
Обшарпаний геть, всупереч всьому.

Не кожній куманці - дані вуркаїни.
Розказують - вірш, якісь "таргани"!
Не більше "Ого"! Усі урагани
навали марнот від фанатів зі мли.

Ждіть – свіжини від піхов кургану.
Пощезли фантоми хмарок у Хоми.
Фанати виходять під вечір на ганок,
усе зачищають у місті Мадонни.

Здорово! .. Обняв генерал атамана!
А ти, все той же - базіка, для інших.
Стоянка тачанок не для Пхеньяна!
Ти що? не Ангел? Ти став розумнішим?!

І слово твоє – не те! Ні надпити.
Огранений час, ти вже непотрібний.
Звичайно ж, лавіруй, щоб з владою пити!
Яку благодать наливають здібним!

Ти кличеш? Мене? А я поспішаю
за мури. Бувай, віддихай собі в кайф.
Я п’ю за здоров’я! Чашечку чаю.
Під світло ялинки, забацаєм сайт...

----------------------------------------------


Ледве живі журавлі...

Ледве живі  журавлі... За абрисом летючо-ясноокий
в усій своїй навіженості плаче стара верба над обережним першотвором.
Була дівчина, що украла очі квітів, заляпавши дотичні їм світи. Крилата знов.
О, білогруда, не журись, вогняногриві коні вже купаються у зеленім Бузі.
Тоненька білизна стрункого лошака, в якого пругкі рухи, попри усе на світі.
Не вдав утіх, щоб полум’ям змережати життя з химерою, жагучою зорею.
Кудись сховалася щаслива за гору. Вже горілиць пішла за обрій вередлива.
Життя чекає буревію край порога. Неговірка у кожній чайці своя хвиля.
І вже душі сумніше сяйво, бо в множині міцних напоїв здатне чарувати.
Вернусь вночі заради почуття. Але і добродушні чаклуни не відчайдушні.
Останок той життя – уділ заквітлих вишень. Це водночас обмова про весну.
І не збагнеш коли звели цю білу вежу. Пощезли стіни у налитих вдів дощу.
Які тепер зриває марно вітер. Заряботіли солов’ї після кохання у колоссі.
Летить бджола з засніжених акацій. Завмерла і не дише у вінку таємна мара.
Як легко вплелась п’янка, тонка втіха. Вгамована так не очікувано гине.
І привіталась злякана за щирість русява безнадія мовчазна.
Вже попеляста спущена коса, а в смутку пісня – як ото туга й журба густа.
Пахуча від нектару і роси свіжа трава. Шовкова павутинка посивіла на межі.
Порожніх слів прощання за шляхами. І не розцвічена духмяна полонина.
А там лоша вибрикує ефектно, і проминає над безоднею ганебно.
Осаджується кострубатою луною на видноколі легкоперих птиць.
Несуть мене над каменем сто тіней і сто копитні шаленіють коні.
Не раз мені вижалась пурпурові калинові багаття молодиць. Лунає навесні
гаряча повінь в серці з диких нетрів. Як не зашкодити, щоб снились журавлі.


-------------------------------------------------------


юзерне РАГУЛІССІМО

мажор крутелик виліз із мавпярні
у масці юзер із лілейною малявою
у нього бізнюкова кугутярка
а в золотому портмоне лімон

він від дешевої малини не тупіє
укатрупить і тягу і тромбон
тіп-топ дербанити під сейшен тільки вміє
й облизувати мильний мікрофон

коли казенку пре тяжкий кумар
у жмурика дешевий корефан
то він забацає шайбалу без гутар
ото приколить шизу для шушар

ласуха красномовність слів тичинки
оце сфуфлив кемар на шобло - смур
за дві франківки й сім мазепок швички
пі д чікі-пікі шибздиком в кайфмур

чимдуж підковуюсь шугатися повіки
піднявшись з ліжка ой як мені добре
і не погладивши фіолові шнурівки
все пензлюватиму фартове і фарцове

пославши в космос свій чорний костюм
смикнувшись піонеритись й шворитись
він шпіліндрикне шмару через шлюз
пошкрябає щоб флінтом фраєритись

------------------------------------------


Бджоли у трунку

Мені у цей час віддалася Жажа.
Звісно, жодного дива. Ось вам
позбавлена фетишу риб’яча каша,
їжте потруєну, зварену в снах.
Почувши масу зухвалу у шлунку,
згадав про вчорашні смачні макарони.
Скандують майдани, і бджоли у трунку.
Стоять розцяцьковані черги у холі.
Я виграв час, щоб радо померти.
Надовго не вистачить жити зайвим.
Тим більше, як Жажу всю ізжерти,
то можна лежати і під трамваєм.

-----------------------------------------------------

пройди світ

мені шкету не дожити до сказу
шкода в кайданах не воскресати
і в підштаниках не стрибнути в варту
і в лихоманці не стріляти в себе
хоча варто під серфінг бум-бум
і безперестанку морочити геос
з десяти кроків розкуйовдивши кучері
з десяти кроків блиснувши залупою
з десяти кроків загиготати з себе
і глісанути чистячком в особняк

е ні на такі зелені не дожити до сказу
і не злякати лиху зозулю
не вирізати самородної сопілки
з плоті калини
і з жахом не загнати небо в осяяне світло
без запотілих птахів не вирячити вуруплян
не розбурхати галіме безумство в чаті
і з волі волопаса закрити очі і втикати так
щоб поміж скель вундик прокинувся
і поміж водоспадів втухали і переверталися
під виск виснаженої страдиварі
і летіти у вулик і перетерпіли сточище

так не зав’язати танок перед очима коханної
котра загрімила від весняної грози
ані вона не перевертень це я забембаний
все не впаяю їй захланні крила в шкуру


після червоного снігу в чистий четвер
розучуюсь жмурком сахатися її злету
і нащо вішати трубку коли телефонують вороги
нехай кличуть на готовий жлободром
хай запрошують на слізну вечерю

до них я ще вправлюсь
це швидше ніж гоцати на попутних
я й справді у вікні про йди світ
я сам в собі дурдом достоєвського
а й справді роздолля ці випендрони
без шльоциків у бурсі
їм відректися мене зась

--------------------------------------------

зацікавлений

ми  живемо тільки в сьогоденні
і ось тобі прикре
непорозуміння між нами
і все через те що я не відповідаю
примхам твоєї мами
яка установлює межі дозволеного
і говорить про
подвійну природу мого "Я"
яку ти не хочеш пізнати
бо шукаєш іншого у його
спільних з тобою налаштованостях
у свою чергу я вважаю що
кохання завжди здійснюються
як нерозривний зв'язок того
хто пізнає і того що пізнається
і це осягнення сущого в даність
ти мене кохаєш чи ні
ти конструюєш можливі світи
для утворення вражень і почуттів
які не можна раз і назавжди
зафіксувати в пам’яті
іноді ти постаєш відкритою
різноманітною і суперечливою
всередині себе і без того
до чого я прагну і для чогоя живу
я не усвідомлюю себе без тебе
у вирі щирого дійсного почуття
хоча ти не чиниш мені ніяких перешкод
а потім ми дивуємося своїм діям
і не впізнаємо навіть самих себе
і свого рідного нам оточення
взагалі ми переживаємо спільне тіло
ісвої унікальні відчуття
і свої враження і сприйняття
оточуючих як подарунку природи

--------------------------------------------------

 У кількох словах
О час мій, ти усталено летиш.
Від кожного коханого коханий.
Краса, що заперечує, - не ти!
Важкій сваволі заповіт рахманний.

Я. Чую молишся відкритими вустами.
Навколо віч прозорі кольори.
Я з вічних прав освідчуюсь роками,
як необхідність тихо підкоритись.

Лакуна слів, - і віршик по-шаманськи.
Я - з поколінь видовищ йду на смерть.
Пригадую святі омани хамів,
і світотворення, що йде під шкереберть.

Їх скрупульозність часом так вражає.
Хай вибачить мені святий Отець.
Нове мертвіє, грішне оживає,
приречений старіє, хай їм грець.

Реальні насолоди - слуги влади!
Без зайвих слів віддячую рабам.
Як согрішу – потраплю в кола знаті.
Мій батько, віддаю майно катам.

---------------------------------------------------------

Стомлене серце

Я можу лише констатувати свої художні смаки чи практики
і визначити, з яких ліричних «впливів» я зазнав смерті.
І вже не цікаво, хто були мої вчителі.
Наприклад, моя барокова лірика – крамольна для патріота,
моя метафізична поезія – не врятує від війни між різними світами ,
моя поезія рефлективного характеру – розламує закохане навпіл серця,
і навіть інтимна лірика, в якій домінують розмовні інтонації, зачерствіла в груддях.
Стомлене серце – ледь живе, йому потрібне оновлення .
Щедре добро перетворюється на розповідь про життя.
Один із найцікавіших, мій смак, і той змінює естетику.
Тільки сенс життя може розставити все і всіх по своїх місцях.
------------------------------------------------------------

хай завжди буде сонце любові
хай завжди буде сонце любові
хай завжди буде море у даль
нове місто золочених бань
нам голосить мовою долі

я завів на подих кохання
повнокров’я у мову нагнав
ціле місто чекає як Ганна
аж на щоглах вихор зітхань

камінь неба красою вражає
і стожари для Ганні обдуті
від сердець скажена глосая
Божа річка Царство розбуде

хто з світанку брів перехопить
хто обмовить безум в безстям
моя Ганна під місяцем ходить
шарлатани не лазьте із ям

ляпота ‒ Ганна - яре сонце
гей глядач споживач весни
жвава жвавість ‒ Ганні в віконце
повно квітів ‒ чо витріщивсь

------------------------------

добра жінка ходить як цяця
на всі вітри іде білий світ
мій галантний політ услід
із коштовностями на тацях


---------------------------------------

Андрію Стебелеву.

З якого дива! Забудь здоров! Чудеса. – Та-бо. У Христа за пазухою – Тю-ти-и! – Еолова арфа. – Не гірше за мене посміхаєшся Оверкович. Не то ж бо то й що. – не вареник у маслі. – Єрихонська труба. – Та ти ще дванадцятирічний поет! – Хоч на край світу!!! – Отут і взяло за живе ванькирчика! – Як тут заспокоїтись! – Б’ю свою мобілочку об поліровану стіну. – Аж завтра землю під ногами не почую , а що, живий на одних його глузах, візьме верх над усіма його ліричними очурханами . Отут і думки про мене підуть сторчма під обстріл. – З вогню та в полум’я. – Я , битий жак, скорчив обличчя, переборовши психічні муки. – Окропом ошпарений. – Мені шепче вчений сусід: «Швидше допивай!» – Тобі заказана дорога. – Байдебура зараз тебе візьме за жабри. – Зараз полетиш і зав’яжеш світу бантик. – А ти мене нарешті збив мене з пантелику. – А я вже оговтався! – Звівся на поважні ноги, долузуючи жменю смаженого насіння. – Буває таке, Сергію, розохотить тебе таке писати. – Не я буду. – Зачепить за тонку струнку. – Я - образ від божої іскри – звичайно соромлюсь, а молодий поет от-от дорікне блудному персонажу: «Шо. Облом!» – А йому: «Ну, що брате, дуй з мого твору». – «Бувай!» – Як же спокійному бути, не давши йому, божому теляті, молока напитися. – Як не встигнеш, твій неприкаяний мордопис розмалюю. – Ти без роду й племені – криве дишло!!! – І я відчув силу ніщивного удару, аж мій хижий дух перебило. – Це така відплата за каламутний талант, –шкідливо. – Молодий поет любить побазікати з новими членами-приймаками. Я, змарнілий образ блудного сина, що любить боби розводити з ліричними фуріями без сьомої клепки. – А чи тебе собаки в лозі не шукали? – І тут все навкруги заревло. – Ганьба! Він без тями. Геть з академії. – Жах! – Інакомислячий з коротким волоссям шукає очима лютий пожар в моїх очах блудного сина. – Я не очманів. Йому не вгодиш. Досить. – Як добре те, що в цей час можна й себе показати. – Байда розумів це несвідомо, а я зразу це відчув. – А те що басистого до смерті не випустять, очевидно, бо блекоти об’ївся. – І його близенький світ побільшав в очах говрячих попугаїв. – От і блискавки взяли мене на змор. – Кидай свій гонор. Ми всі без тями. – Хто поженеться за тобою у цивільному театрі на тебе не заблимають очима. – Хто там доскіпується? – Мене вже нудить від такого білого театру, бо мій автор, немов монах у власних творах. – Однак він – молоток! Іноді вихоплювався в гурт на мокру справу і після неї хутко зникав у пов’язаному світі образів. Там він пудрив тямущі мізки сердитих критиків та пузатих патрійотів. – Та й то… ніхто ще таким каламутним образом не був. Мене аж сокіл убив наосліп, попав прямісінько в серце. – Ані руш. –– Але хай тутешній уриває твої білі плями перефальшованих мокрих слідів. – Хто тепер навідає мене у твоєму творі, хіба якась розумна людина, коли базаринку братиме. – Але хай. Марнота і все. Дурниці то все. – Отут-то викохався недосліджений ідол з мене, аби зниділий баглаї годував, білими нитками шив і пестив дурну думку, виблискуючи у бровах , де сам чорт скаче, а в очах ярмарок на бабине літо, не втямиш насмішки, бо клятий дошкульно хитрує, аж весь білий шахрай у душі, затявся, блюзнірствує, томиться невивченими незграбними добутками цілунків. – А то не раз і зовсім лиха година. В намисті, фіглі-міглі в у вухах, перстні вилискують іскрами. Дзиґа скаче на голові. – Не можеться. Просто квіточка. Ой, як пахне!!! – Сумлінно простягаю копита, після того, як шукав, літав, думав… про живу халепу. – Поцілуй мене фрося і скажи мені: кохаю. – Ще раз. Ще трохи. – Аж у піт кинуло. – Б’ю тобі, читачу, чолом. – Алюр три хрести.
Саме тим і цікавий мій кумпол, що любить їсти галушки гарячі, і його погублену душу карають різками чорти, аж пір’я летить із злиденого і жаба дає йому цицьки. – Бачу себе, гарного-гарного, а коли очі на лоба лізуть, то бачу себе хибного і з вадами утятої душі, лежачої в припарках в рожевому світлі. – Старого сторожа до гапликів привабив. – У нього руки горять, так привабили його бебехи ліричної дамочки зі світу. – Загуло навкруги. – Брехня!!! – А отож, що ти можеш знати по цьому ділі? – Крізь сон бачу з розкритим ротом. – З лайкою та з халявкою провидиш після слему подруг першого поклику, в невеликому селі недалеко від Луцьку. – Чого доброго чекати від кумедного? – Відчайдушний молодий поет тепер не спить ночами. Корчить з себе талант. – Ні, він не крав грошей у неборака. – Чіпкіше тримається. – Вдень він піддає мене насмішкам мертвого, аж жижки в самого трясуться, а я їх терпляче приймаю на собі. – Недолуплений стогну . М’язи кволі. – Принизливі стусани і ляпаси його аматорів-однокурсників. – Мало без году тиждень як живий. – Зате вночі поет без душі сліз не ллє, до сьомого поту мріє про помсту. – І знову вдень зо всеї сили виховується батьком на бебехах поезії. – Хто за подушне мене купить. Хіба що юний автор. – А як голову мою лихом розіб’є. – У мене вже від такої щирості болить голова. – Треба з очей зняти чудну полуду. – Адже кого ще глядіти, коли творець прямолінійний, б’є прямо в лоб. – Баляндраси точить дівці. – Я кляну його словами: Та бий же його нечиста сила, а він вислизнувши з-під нагляду пречистої матері, чіпляється прямо до тонкої душі, золотить її лагідно словами, у кольорових фарбах описує їй в образі мене, в особистому щоденнику і п’яних очей вивіщує на колгоспному рамблері винахідливі і безжальні вбивства усіх моїх кривдників. – Що? Чули вже. З фронту. Сумне врем’я. Це ж кажи мені , що тобі треба. – А вже як вона б’є по моїй кишені в найпочутливіші місця. – Прямо мережі . – Уже не тією стала моя духовна сила. – Як хочеш побути в моїй шкурі, то знай, що мене віртуально зв'язує в метафоричних і ненависних істотах тільки гумор. – Я б’ю себе у груди. – А він переляканий благає і все членує мене в своїй сізіфовій праці, у блискучих рядках і просто ламає мені шию і висмоктує з мене у кожному катрені золотий дощ, і п’є з мене останню кров. – Та небула кров ніколи солодкою. – Після цього знімає з неба зорі. Ще він тренується метати ножі на задньому дворі і влучно закидати аркана на пеньки. – Але одного разу вночі він познайомиться з дівчиною на ім'я Еліс. У Еліси немає і не буде ніколи страхів. – Я знайду з нею спільну мову. – Вона нелюдима, проте хоробра і жвава, вона його нова сусідка.
Дивно, ці два суспільні ізгої миттєво стають справжніми друзями, Еліс навчає поета Оскара бути сміливим і відчувати себе хоробрим, а юний поет будить в ній жадібність до взаємної любові. Але Еліс любить розмалювувати нігтями власні картини, на жаль, вона нецнотлива дівчина, це є перепоною до повної духовної відвертості молодих – його мучить жадання викупати мене у крові і цим замарати молоде кохання. У обох виразно проступають злі зубки, вони готові мені показати, де раки зимуюють після надривного самобуття в любові. – Змотую вудки. – Ох, цей пасивний життєвий досвід не знайти себе в помсті коханій людині. – Обоє внутрішньо невлаштовані, повністю перезакохані, знають собі ціну, і знають всі ходи і виходи для повного порозуміння, тому готові «злитися» і здичавіти на грані природності. Так здивували мене обоє, коли ці інстикти стали щодня затребувані, але не захищені від ексцесів і жорстокості
своєю близькістю і спорідненістю взаємного, неокультуреного кохання. – Геть звідси!!! –
Так в почуттях Еліс приховує неочікавано озвірілі думки про свавілля над молодим поетом,
який сповна скуштував її розбещеності і вже сам розкривається у трагічному фіналі
неабияким затятим соколом, до якого важко мені підлаштуватися . – Я зловив вітра в полі. –
Тому зріє у Еліс таємний намір піднятися проти всіх втомлених нею, коханою.
Зло взяло. – Є така думка в голові Еліс: «От що, поет – ти мій останній оплот закону саможиття і смерті». – Я зламав вудила. – Хоча вона відчуває, що він сам з’їхав з глузду – на грані самогубства. Кохання не вічне, зітерлося в порох, тому Еліс задумується над тим,
що вона тепер лише жертва вічності кохання, а її коханий поет – це слуга народу і хліб народу.
Молодий з легким серцем запевняє свою наречену, що вона відбулася в його озвірілому коханні:
«і що в кохані можна жити вічно». –Я притьмом прорвався до батюшки в церкву. – Халепа! –
На цьому не варто зупинятися: від подальших інтимних роздумів Еліс у поета ворушиться волосся на голові. А сюжет думок Еліс такий неочікуваний. – Я не тікаю. Клацаю зубками. – Кохання збігло водою ще за Хмеля-царя. І от за тридевять земель вона телефонує з Луцьку, 21 березня 2018 року, в день поезії. – Сотні тисяч молодих поетів виходять – з протестом на вулиці. За хвіст та на вітер тих , хто проти поезії. – Мені, головному винуватцеві її пристрасті, що засіла в печінку, недавно виповнилося двадцять сім, і, як і більшій частині мого покоління, нам за словом до кишені не лізти, і вже нічого втрачати. – Їду до Луцька. Зустрічаю Еліс на вокзалі. – А ти холуй, чого ха-хи точиш? – Вклоняюся. Не попрікай. – Наступний день. Самому чорту брат і сват. – Саме враз вона з вуличного бунту . Невже рябої кобили сон. – Еліс, як гола гора, вогонь – не дівка, ха-ха-ха, зустрічає мене на барикадах, – у мене руки короткі, – не можк розправити крила, – і між нами спалахує божевільна перестрілка. – Розірвали мої пути. Рубрами свічусь. – Поете! Пельку закрий! – Ще гучніше регоче. – Смерті не минеш!!! – Почервонів. – Отак все йде своїм ходом до драматичної розв'язки, але зарубай собі на носі, - все це воля в метафізичному сенсі. Цей бедлам за ніс водить творців нового життя, залили памороки смальцем, і позбулися людської зовнішності, і самі по собі безмовно свідчить, що їхні окривавлені вишиті сорочки залишаться тільки свідченням про живі тіла, а не хліб насущний і – мамочко, – хай йому трясця – чудове і людяне самобутнє кохання. – Од і в п’ятах припекло. Закриваю повільно очі з-посеред згруджених людей. – Хай йому пек. – Це наш дідько в рожевих окулярах. ..








Немає коментарів:

Дописати коментар