Грішник
Ліроема
Вільний письменник - це справжній учений, який пропонує результати своїх знань і плоди своїх досліджень; він приносить користь народу в усіх його справах, охороняючи разом з тим благородство науки і честь літератури. Він каже своє слово, хоча б воно і було під емоціями та пристрастями простого народу або входило в протиріччя особистих смаків і симпатій тих, хто стоїть при владі. Хто пише для майбутнього, той отримує належне цим разом, бо хто пише для сьогоднішнього дня, про те не збережеться пам'ять в майбутньому.
Ар-Рейхані
1. Невтішний
Невтішний, світе мій,
ти переміг злі флейти гойї.
Невтішний, світе мій,
ти переміг всі сенси паранойї.
Невтішний, світе мій,
ти переміг синів і сонцеликих.
І невеликий слід свій ти десь лишив.
Невтішний, світе мій,
ти вже пройшов скрізь ріки й віки.
Невтішний, світе мій,
ти умолив дітей землі премогти себе.
І сотворив жертовні долі їм.
Теперечки їм свище степ
під кілірійський дзвін.
Невтішний, світе мій,
ти ще ведеш політ свій
в холодний піт зірок зловісних.
І невеликий слід свій ти десь лишив.
2. Все гуде
Ух, друже, музе, будь-де струждеш,
все в тебе душу губе, муче, дрюче.
Уй-ую, чуть-де предчує тебе всує.
Тремчу геть, все гуде в цей день.
Мене не чує лунь, зберусь в цю клепку.
Через день перегребуть усю цю тугу.
Усе, уб’ють в тебе,- буде пусте й збуте.
Зум дуже жлує млумень й дуже ллє душу.
Чую здрючель мук в тебе круте терру.
Пре з тебе легку гебрею, ще вдує в мене.
Душу перевдує в прескудне й лусне зле.
Спершу, несе з вуст збруднену згубу.
Тю, перегрузете всю музу, з духу в бурю.
Через Чур-Буг скрехуртельнусь, геть здуру!
Не жде мене, все п’є чуйсте джмель,
вже друге тебе не любе, шельмує!
Утютьде, гурею, тут вже зве нелюбу,
геть унесе, геть, - в степу чув фуру.
Упущену з тебе згубу в треш
внесе, в цю гру, в флейту-мегеру,
скреслює весь перекруч звуку,
геть-де, ще перенесете мене в муку.
Беру третю теку мук Уру,
веду чудную згубу з нею.
Є-єй, не в смереку мене,
здудьте, ще де-небудь удушусь.
Усь-де, це уб’ють пусту муру тут.
3. Горе
Темно-червоне хоре-кордоне, сокромне доме.
Олего-берлоге з тлом, з лотом, хоромне горе.
Олексе-верлоге з млом, з гротом. Соромне боле.
Строге серце-чорне з ножем, з горем, з вором горде.
Ходе зле - солодке, безпомощне горе, поморем хорезне.
Солево-чорне море жевре, творе-могоре пройдошем.
Десь небо торе зойк, то тремер, воле, соте моє гойє.
Тоне сойємер, прокопе, не проще, повз броде, морозне.
Не зломе серпень моє, дороге поле, чо, воно годне, - то степ-лоно!!!
Горе проходе пензлем в темне серце серед плевел, - потройє все колом.
Пройде бойове, горсенем, ожоєве воле, гойє, сонце-волосе,
згорне слово моє, тепло помре, сестро моє, войє, втомо-стовпер,
степом-долом, болем ребер, зможе голем, огороде, ох, мелос, розгорне.
що тебе ще переборе трепет, бо мене в Допорожне зве нове горе.
Вроне добром моє, содомне добо, схолодле, порожнє пеклом.
Не хоче, бо втече, прокопе, бо, помре форевне пекло.
Вродо-серце-роще, сонме моє з лоном, в дворець йдемо.
Вроне, ось рве межове, злове чесно-долем все, сцено-дзвонем!
Почесне моє, мове-боле моє, - що це, вшосте гостем чосе тебе?
Чесно, чесно горнем верхом, по-в-сьоме, Боже, мокне цей хлопе.
Гроше просе в мене долонцем, голе з дощем, хлопе, доле просте!
Ой, де ще пересмерте, ой, де ще смерде проторе, косте-окропе, -
негоме мене це подемне, переколе деко моє, покрове, моє крове!
Що, обремне чорте, що об'ємне хорте, зове, тебе, чхоморе в сорокер.
Невтішний, світе мій,
ти переміг злі флейти гойї.
Невтішний, світе мій,
ти переміг всі сенси паранойї.
Невтішний, світе мій,
ти переміг синів і сонцеликих.
І невеликий слід свій ти десь лишив.
Невтішний, світе мій,
ти вже пройшов скрізь ріки й віки.
Невтішний, світе мій,
ти умолив дітей землі премогти себе.
І сотворив жертовні долі їм.
Теперечки їм свище степ
під кілірійський дзвін.
Невтішний, світе мій,
ти ще ведеш політ свій
в холодний піт зірок зловісних.
І невеликий слід свій ти десь лишив.
2. Все гуде
Ух, друже, музе, будь-де струждеш,
все в тебе душу губе, муче, дрюче.
Уй-ую, чуть-де предчує тебе всує.
Тремчу геть, все гуде в цей день.
Мене не чує лунь, зберусь в цю клепку.
Через день перегребуть усю цю тугу.
Усе, уб’ють в тебе,- буде пусте й збуте.
Зум дуже жлує млумень й дуже ллє душу.
Чую здрючель мук в тебе круте терру.
Пре з тебе легку гебрею, ще вдує в мене.
Душу перевдує в прескудне й лусне зле.
Спершу, несе з вуст збруднену згубу.
Тю, перегрузете всю музу, з духу в бурю.
Через Чур-Буг скрехуртельнусь, геть здуру!
Не жде мене, все п’є чуйсте джмель,
вже друге тебе не любе, шельмує!
Утютьде, гурею, тут вже зве нелюбу,
геть унесе, геть, - в степу чув фуру.
Упущену з тебе згубу в треш
внесе, в цю гру, в флейту-мегеру,
скреслює весь перекруч звуку,
геть-де, ще перенесете мене в муку.
Беру третю теку мук Уру,
веду чудную згубу з нею.
Є-єй, не в смереку мене,
здудьте, ще де-небудь удушусь.
Усь-де, це уб’ють пусту муру тут.
3. Горе
Темно-червоне хоре-кордоне, сокромне доме.
Олего-берлоге з тлом, з лотом, хоромне горе.
Олексе-верлоге з млом, з гротом. Соромне боле.
Строге серце-чорне з ножем, з горем, з вором горде.
Ходе зле - солодке, безпомощне горе, поморем хорезне.
Солево-чорне море жевре, творе-могоре пройдошем.
Десь небо торе зойк, то тремер, воле, соте моє гойє.
Тоне сойємер, прокопе, не проще, повз броде, морозне.
Не зломе серпень моє, дороге поле, чо, воно годне, - то степ-лоно!!!
Горе проходе пензлем в темне серце серед плевел, - потройє все колом.
Пройде бойове, горсенем, ожоєве воле, гойє, сонце-волосе,
згорне слово моє, тепло помре, сестро моє, войє, втомо-стовпер,
степом-долом, болем ребер, зможе голем, огороде, ох, мелос, розгорне.
що тебе ще переборе трепет, бо мене в Допорожне зве нове горе.
Вроне добром моє, содомне добо, схолодле, порожнє пеклом.
Не хоче, бо втече, прокопе, бо, помре форевне пекло.
Вродо-серце-роще, сонме моє з лоном, в дворець йдемо.
Вроне, ось рве межове, злове чесно-долем все, сцено-дзвонем!
Почесне моє, мове-боле моє, - що це, вшосте гостем чосе тебе?
Чесно, чесно горнем верхом, по-в-сьоме, Боже, мокне цей хлопе.
Гроше просе в мене долонцем, голе з дощем, хлопе, доле просте!
Ой, де ще пересмерте, ой, де ще смерде проторе, косте-окропе, -
негоме мене це подемне, переколе деко моє, покрове, моє крове!
Що, обремне чорте, що об'ємне хорте, зове, тебе, чхоморе в сорокер.
4. Привид-поет
Приречений зв’язати ноги й руки,
щоб вийти в люди, відібрати слів.
Лечу, я - п’яний демагог, на муки.
Несу склероз злопам’ятних вузлів.
На краю прірви прикрашаю деко
палаючого живчика омани.
Врізаю зоряність, подвоюючи легко
красу і пантоміму злої кралі.
Червоні, жовті, чорні і далекі
у мене батьківщини на без часі.
Я підкупаю плагіатора Ребекки,
хай оживить нестерплу віщість маси.
Усі слова, що вийшли до дитини,
гонить у шию криком бузувір.
Дивись почуте, щоби біль вітчизни
палав журавликами вирію повій.
У досвід слів уходить віща сила.
Від неї чую яблука в саду.
З емоцій ненароджених безсила
плоть вірша, ну, як відьма - на біду.
Усе розумне – так, безмежна дурість.
Шанс розмовляти з совістю на чесність.
Незаперечні духи, живі - тухлі,
якщо не віддзеркалюються в сенсі.
Не зникнуть вири вирію без віри.
Косметика галактик чого варта.
Межа осяйних душ не знає міри.
Світи обвила ватра горе-ката.
Я блискавицями роздертий на слова.
Хіба, не здатний? – Скільки в мені жертв!
Я - неможливий, неосяжний з диво-лона!
Ніхто не знайде в’язня серед треб.
Я сонцем богообраний з очей.
Примарився у драмі, як потворність
у всіх гріхах окреслився з ночей.
Як - незбагненна духу неповторність!
Бажав і я побачити цей світ.
А визнав світ у собі – переможцем.
Цю круговерть гармоній-середин
достойних веселитись білим сонцем.
Лють потойбічних привидів пізнав.
Уповні бачив знаки транс-примар,
які передбачали кров розправ
надміру змучених розбуджених посвар.
Мені траплялось зріти свято гри,
вагань і дій у культах аргументів.
Я радо жив подобою землі
під афоризми вічних сентиментів.
Мене обурював підрядник маячні.
Мене повсюди ображали точки зору.
Тепер обіцяний ілюзією в сні
світ обездолити, розрізати покрову.
Герої п’єдесталів, плазуни,
гидотні янголята віри й волі!
А що ж я виграв? Винність у джури.
Чому обліплений розправами недолі?
Життя в поразках – осягне мій крик!
Нестерпна теча, що зотліє в себе.
Поміж малечі мріяти вже звик
про Загадкове і Велике Серце.
Іронію обожнюю тепер.
Я сам себе підніс у цю безвихідь.
Допоки мав речей, допоки герць
розвів мій край, все спокушає пихіть.
Бодай знайти єдиний острівець,
щоби без страху чарувати мрію
про цінність тимчасових окрілець
первинних паростків заобрійного рію.
Кому, як не собі – я дух і щастя.
До чесноти в ілюзії Богів
мені байдуже, бо дитя нещастя,
йому так треба вирватись від злих.
Шукав я у словах своєї правди.
Пролазив у бравурність віршомазів.
Мої реалії ніким, нічим не звадить
на виявах падлючих фантомасів.
Духів вогняна камарилья - демон
править ескорт вождів моїх істот.
Склепіння наді мною наче кредо
моєї доблесті ошуканий мій чорт.
Я над усе хотів іще пожити,
тремтіти словом, звіреним у праці,
але застиг вогонь, що мав горіти.
Вивідувач душі - сили найважчі!
Без винятку, одразу чую голос
відвертого, відкритого до світла.
Моя снаго, віддай полям мій колос.
Мріє моя, скажи, де доля біла.
Лукаві вірять у світанки барвінкові.
Гіркі шляхи мій дух ведуть у пекло.
Заціпило на зло смертям у колі.
Обрій далеко дивиться, як смеркло.
Змішали білу сіль і чисту воду.
А смертники в безсмертниках цвітуть.
Хто чинить опір Господу до поту,
того шукають зараз і отут.
А час іде, - нікому не завада
вільно минути вічність в одну мить.
Я обираю мить життя у надрах.
Я вірю, що Господь мене простить.
Приречений зв’язати ноги й руки,
щоб вийти в люди, відібрати слів.
Лечу, я - п’яний демагог, на муки.
Несу склероз злопам’ятних вузлів.
На краю прірви прикрашаю деко
палаючого живчика омани.
Врізаю зоряність, подвоюючи легко
красу і пантоміму злої кралі.
Червоні, жовті, чорні і далекі
у мене батьківщини на без часі.
Я підкупаю плагіатора Ребекки,
хай оживить нестерплу віщість маси.
Усі слова, що вийшли до дитини,
гонить у шию криком бузувір.
Дивись почуте, щоби біль вітчизни
палав журавликами вирію повій.
У досвід слів уходить віща сила.
Від неї чую яблука в саду.
З емоцій ненароджених безсила
плоть вірша, ну, як відьма - на біду.
Усе розумне – так, безмежна дурість.
Шанс розмовляти з совістю на чесність.
Незаперечні духи, живі - тухлі,
якщо не віддзеркалюються в сенсі.
Не зникнуть вири вирію без віри.
Косметика галактик чого варта.
Межа осяйних душ не знає міри.
Світи обвила ватра горе-ката.
Я блискавицями роздертий на слова.
Хіба, не здатний? – Скільки в мені жертв!
Я - неможливий, неосяжний з диво-лона!
Ніхто не знайде в’язня серед треб.
Я сонцем богообраний з очей.
Примарився у драмі, як потворність
у всіх гріхах окреслився з ночей.
Як - незбагненна духу неповторність!
Бажав і я побачити цей світ.
А визнав світ у собі – переможцем.
Цю круговерть гармоній-середин
достойних веселитись білим сонцем.
Лють потойбічних привидів пізнав.
Уповні бачив знаки транс-примар,
які передбачали кров розправ
надміру змучених розбуджених посвар.
Мені траплялось зріти свято гри,
вагань і дій у культах аргументів.
Я радо жив подобою землі
під афоризми вічних сентиментів.
Мене обурював підрядник маячні.
Мене повсюди ображали точки зору.
Тепер обіцяний ілюзією в сні
світ обездолити, розрізати покрову.
Герої п’єдесталів, плазуни,
гидотні янголята віри й волі!
А що ж я виграв? Винність у джури.
Чому обліплений розправами недолі?
Життя в поразках – осягне мій крик!
Нестерпна теча, що зотліє в себе.
Поміж малечі мріяти вже звик
про Загадкове і Велике Серце.
Іронію обожнюю тепер.
Я сам себе підніс у цю безвихідь.
Допоки мав речей, допоки герць
розвів мій край, все спокушає пихіть.
Бодай знайти єдиний острівець,
щоби без страху чарувати мрію
про цінність тимчасових окрілець
первинних паростків заобрійного рію.
Кому, як не собі – я дух і щастя.
До чесноти в ілюзії Богів
мені байдуже, бо дитя нещастя,
йому так треба вирватись від злих.
Шукав я у словах своєї правди.
Пролазив у бравурність віршомазів.
Мої реалії ніким, нічим не звадить
на виявах падлючих фантомасів.
Духів вогняна камарилья - демон
править ескорт вождів моїх істот.
Склепіння наді мною наче кредо
моєї доблесті ошуканий мій чорт.
Я над усе хотів іще пожити,
тремтіти словом, звіреним у праці,
але застиг вогонь, що мав горіти.
Вивідувач душі - сили найважчі!
Без винятку, одразу чую голос
відвертого, відкритого до світла.
Моя снаго, віддай полям мій колос.
Мріє моя, скажи, де доля біла.
Лукаві вірять у світанки барвінкові.
Гіркі шляхи мій дух ведуть у пекло.
Заціпило на зло смертям у колі.
Обрій далеко дивиться, як смеркло.
Змішали білу сіль і чисту воду.
А смертники в безсмертниках цвітуть.
Хто чинить опір Господу до поту,
того шукають зараз і отут.
А час іде, - нікому не завада
вільно минути вічність в одну мить.
Я обираю мить життя у надрах.
Я вірю, що Господь мене простить.
5. Ідіоми війни
Дозволь,
джіколе, цим хитрим словом
змінити
твій дикий лик на новому цвинтарі.
Сизі
криві пілони могил доповіли про гріх,
про
діло кривд, що непокоїть бідних в голод.
Он,
видко, цілі роздоли свіжих могил, - і тут твій
син
в цей мирний офіціоз війни. Хоробний вир.
Ти,
гойє, помітив переполох горобців, і що оттой,
Христос
на хресті, стікає в тріскотні міст і сіл.
Побіліло
крило з лихом при помочі сивіх дідів,
похоронних
дощів, із доків, де чисті сторожі гробів,
Молодший
хрещеник вирішив покласти посивілий
мокрий
хліб поміж могил та прокадити офіри війни.
Ой,
тіточко, он, видко трійко домовин стихійних
отроків
війни, зриви жорстоко обійшлись від горілки.
Полізли
ці сиві офіри в уяві жнив, розбіглись усі,
Вони,
мов воли смерті, чогось довго гнили в Доні.
З
Богом, - мої доньки, - нічого собі снопи, доки свої.
Сволочі
війни, ви, вчора вбили моїх хлопців, вбивці.
Що
ви, тітко, одні, тортури, - цей висить, інший сторчить,
на
колодочці, проститись би, подивитись в гроби, на героїв.
Годі,
падлюки війни, лічити горді очі, що боліють вночі.
Мої
очі всі сліпі, - на полі хліби виспіли, нічого собі добро.
Жіночко,
ви помітили, ось, кров на хресті, проти фізіономії.
О-ой,
де мої сили? - як остогид Пилип під крик, -
Хто
вбив моїх, вісьмох, синів?
Піп
уже доповів митрополитові,
що
звільнив усіх героїв від гріхів.
Вишкіл
оси. Про діло війни до розірваних шкіл,
Не
промовчіть, діло грімко, оттоді, млин розтрощити,
Є
всі можливості, в окові житло. Опритомніли очі:
розпороті
животи, розбиті голови, тут одні ноги, -
ось,
короткі ідіоми війни на ріллі, -
і в кожній домовині сльози вдів.
А
на всі боки, а на всі сторони незворотні сили,
Щой,
ні, живого, - щоойхи, прожили ми, - кричали вдови,
як
виходили…полонені сини в колодочці… вліпили
жах…
усіх
героїв одразу поклали, -а в очах -
черстві ідіоми війни.
6. Спілка баглаїв
Тримайсь кавардак
на дарчій
крісла, аби випав
вампір - наш ґарант.
Наш, ти грішник,
гайдар і вандал,
пан приписів, Владислав.
А як?
Якась там жажда пастки,
- стрий-сплав, -
вискал ватаг, спіч-витівки!
Аркаша!
Жах вистави паж-витія,
- тиранія, -
вир, -сплав, -
майдан втрат влади!
Ти бач, писар, яка
вирва від виснаги? -
Викрали виплати
за півжиття пана приписів!
Ай-да, сагайдак,
вантаж цих винахідників.
А нас спас крик
випавак, - ти сам на сам!
Висить на
краватках зради ґарант!
Якась нарив-клятва
і витрати вахлаїв.
Який в нас
біплан для співпраці в
витвір-цивілізації
- «Крах»?
А для хирлявих триплан
для вирл-давак?
А для квіткарів,
- ай, - для кварків?
На замараній
мансандрі задавак
виник винницький бар баглаїв.
А в Заспі, виск і
кимвал спілки, там такий
Спас на манні,
всі спіймані випарки влади!
А які в нас пам’ятні
хмарні атласи
зради для наших
князів на бархаті?
Вахта з лямами, із клінчами, - так давай з
вбивцями із
тапками, благай наших варяг,
як під час
наради на жарі, прям на Балі!
На малій західній
річці - кайф,
там практика саг
на пірсі.
Там, в заплаті
наші багаті яхти.
Пікніки в
плавнях.
А в бідній, нашій
Тарасівці,
прапрабаби прах
зачах.
А в напівживій Анастасівці
цілі напасті
прапрадідів
на арт-карнавалах
братань
валькірій.
Напівзігнилі свинячі
зашари
напівдиких касандр
мізяківських,
в
плазах-пральнях, клави
в напівпідвалах
Василеви,
з вільними піар-гайданами,
плай-прапорщицями
ай, да!
Напряг зі
зривами справ
в пітьмі Раївки
та в Марганці.
Нашатир з пір’ями
шарія
та жваніями на кікс-мапі.
Яка шара з
радісними
дзвінками із Пінська, із Ірпіня,
із зв’язаними
зрадниками
в Батьки, з нашими
нациками,
з нащастя благими
нахальниками-кахлярами,
з рахманними наспіх
давальниками-махлярами.
Ратай-натискач,
нарискавши вдалі
мільярди гривнів,
а таки наспів, накаявся,
Зізнався рахіт
написів, - яка там, та настилка,
- гран-прі зради!
- та при якій владі нападки, -
п’яні п’явки карагачі
викрали Гранд нації.
Начіпна рація в
найми, Владислав, напатякав
їм якісь наміри,
ранги-квадратики,
гарячі каратики,
з аґави, нарізні
на
катамарані та бідні каси нарядів,
криві накачані м’язи
шалави на пні
та м’які нападки
в напливній вані в Савви.
Ті, закапіталили
їй дах в барі та в Дакарі ґаразди.
А за лайф-час -
карасі, -
які файні, з маками,
- ач, як Китай!-
А як ти нас впізнав?
-
Якісь ви цікаві
випадки
архі-скреміння
гадів.
А ця, якась
кисла макітра
в
практиканта-ґаранта
з адміністрації
талантів.
Якась біла міна
та пика
з припарками акт-стійла
з армії.
Вичитай їм ці алфавіти
Гааги-влади,
аби зв’язалися гільдії валькірій,
аби наш світ зради
вибив
її в макітрі
мікс жартів і гадин,
аби білими
нитками вишились
шрифти цих галас-наказів,
-
з гірляндами, - якісь
дві гальки,
дві халявки, взяли
гібрид на живіт,
і давай вмирати
від мантії ґаранта,
аж, задрали
грішників зі спілки баглаїв.
А та, при якихсь братанах,
наших митців
взяла на біс.
Так, ці їхні
крилаті ґвалти,
з’їздилися і
дали нам цілий
світ цитат, а як
казилася
дивна кішка, аж,
забігла назад.
А чи варті гріха
письмаки
після граматики грішника?
А такі гігант-гримаси
та гикавка з
ігрищах,
всі ці вибрані
маки
на бадилі хамла,
ти, висій
шляхами
їхні життя, та
їхні фантазії,
аби, затаївши
свій гріх
в казармі, з’їсти
всіх тих раків.
Так, наша на мала
східна
річка вдарилась в
крам.
і мавпа заплигала
на вилах,
бачиш, який в
нас базар,
а він зміг взяти їх під гриф,
грішників, в ісправників
замітати сліди,
підбивати клинці
і забивати грильяж
в бані.
Як під граціо-маразми,
гризня,
він зміг накивати
п’ятами?
Зміни, грач, гнів лиця
на милість, брати,
в бідній хаті.
Заграли дами в
карти з ним,
а хвацькі нарізали
хліба. Пий!!!
Яка рідка сила стала
давати гривні
більшість фартів,
ніж нам біднякам?
Їм вибили в
цифрах їхні бацили
та визрілих із
влад баглаїв.
